Глава 24.

25 листопада.

Звісно, я не могла заснути. Крутилася, вертілася, тільки й думала, як там брати-вампіри без мене. Хотілося самій брати участь у пошуках. Що, як вони пройдуть повз книгу і не побачать її? Що, як вона прикрита магією Мунтеану? Я повинна бути там! Та два охоронці за дверима охолоджували мій пил.

Не знаю, о котрій годині я заснула, та вранці, ледве продерла очі, вже поспішала до Срібної трапезної на сніданок. Звісно, прийшла перша і ще з півгодини тинялася, поглядаючи у вікна на перший сніг. Сніжинки збивалися у купки, і кружляли немов горобці, поволі спускаючись зі свинцевого неба до сонної землі. У палаці було тепло, та озноб пробігав по тілу, коли дивилася на ту холодну красу.

А що я хотіла? Зима на носі. Гарно, просто неймовірно. Я завжди полюбляла милуватися снігопадом, та зараз він недоречний, бо ускладнить наші пошуки.

Нарешті почали з’являтися слуги з підносами, зиркали на мене здивовано, бо раніше я швидше запізнялася на сніданок, ніж приходила вчасно. Брати теж не чекали, що я вже у трапезній, та зрозуміли моє нетерпіння і загадково переглядалися, посміхаючись. Хм, а от не буду розпитувати, не буду. Самі усе розкажуть, куди подінуться?

Старший княжич звичним рухом наклав чари, які не дозволяли нікому підслухати наші розмови.

- Алексе, ти ж вампір, а не чаклун. Звідки у тебе такі уміння? – поцікавилась я, сідаючи за стіл на своє місце, чомусь тільки сьогодні це питання завітало до моєї заклопотаної голови. – І як Васил наклав на увесь замок захисні чари, які мене не випускають? Це ж, гадаю, зовсім не просто?

- О, звісно, батько не сам накладав чари. Для таких важливих речей зазвичай запрошують відьом. А прості чари, такі, як захист від прослуховування чи побутові, давно куплені у них же і використовуються при потребі. Для цього багато розуму чи сили не треба. Можу й тебе навчити.

- Ловлю на слові, навчиш. А скажи, відьми, що, теж підлеглі Дракули?

- Зовсім ні. Відьми не можуть бути чиїмись підлеглими, вони вільні. Та їх можна найняти, за добру плату зроблять усе, що треба.

- Тільки прокляття Мунтеану вони не в силах відмінити, - зітхнула я, схиляючись до тарілки.

- Коли б могли – давно б це зробили. На жаль, - здвигнув плечима Алекс.

Цікаво, він збирається розповідати про нічні пригоди? Чи, може, вони з братом нікуди і не ходили через погоду? Не буду питати, не буду. Зробила вигляд, що повністю зосередилась на стравах. Рагу з кролем та грибами, і справді, заслуговує на увагу.

- А наша нічна вилазка тебе не цікавить? – не витримав першим Стас.

- Гадаю, коли мовчите, то нічого і не знайшли. Чи не так?

- Як тобі сказати…

- Кажи, як є.

- Книга нам не зустрілася.

Я похнюпилась. Все ж  сподівалася на гарні новини. А Стас продовжив розповідь.

- Ми обслідували ще два підземні ходи. Один виходить у селище Бран, що розташоване неподалік.

- Бран? То це замок Бран? – тільки зараз до мене дійшло. – Але ж тоді це місце повинно бути витоптане натовпом туристів, чому ж я за увесь час не бачила жодного!

Алекс посміхнувся:

- Це тому, Маріанно, що є два замки Бран. Один – справжній, у ньому ми й знаходимось зараз. Другий – копія, близнюк, створений саме для відвідувачів. Туди й ходять щодня натовпи бажаючих полоскотати нерви.

- Я й сама колись мріяла поїхати до Румунії у тур по місцях, пов’язаних з вампірами. Та чого «колись»? Це було дуже недавно. Просто здається, що з того часу минула вічність… Ладно, досить цієї ностальгії. І що, книгою навіть не пахне?

- Можливо, десь у стіні і є схованка, зачарована відьмою, та навряд. Гадаю, цим шляхом користувалися раніше часто, і в такому прохідному місці щось цінне не ховали б.

- Згодна, - кивнула я, приступаючи до кави.

- Цей прохід розвідував Алекс, - продовжив розповідь Стас. – Як завжди цьому хитруну везе.

- В чому?

- А скільки там до того селища? Раз плюнув – і вже там. А ось мені дістався підземний хід, який виходить аж у місті Брашові, а це – майже тридцять кілометрів в один кінець!

- І ти побував у Брашові? Пройшов шістдесят кілометрів? – не повірилось мені.

- Так. Мої бідні ніжки! І де та діва, яка пожаліє втомленого пілігрима? – молодший княжич опустив голову мені на плече.

- Ой, не прибідняйся! – смикнув його брат. – Ми, вампіри, маємо здатність при потребі добряче прискорюватись, а Стас повернувся лише через п’ять годин, отже, йшов прогулянковим кроком, на розслабоні, мабуть, хотів, щоб я понервував.

- Я просто уважно оглядав стіни!

- Еге ж, - глузливо кивнув Алекс. – Гадаю, що на цьому шляху теж книгу заховати не могли, це було б досить нерозумно.

- А останній прохід? – поцікавилась я.

- А ось з останнім проходом не зрозуміло, - Стас розпачливо розвів руки.

- Що ти маєш на увазі?

- По-перше, він, на відміну від інших, досить таки широкий. По-друге, за коротким проходом ми знайшли невелику порожню кімнату. Якщо книга і захована у колодязі, то саме там. Але без чарівних сил Мунтеану нам її не знайти.