Глава 23.

24 листопада.

Спочатку рухатись підземним ходом було захоплююче, серце збуджено цокотіло, а холодок страху пробігав по хребту. Та згодом стало нудно і захотілося швидше вибратись на поверхню, бо тут усе таке одноманітне, сіре та похмуре. Три промені світла, створені нашими ліхтарями, дрижали, спліталися, металися по стінах. Я намагалася дивитися в усі очі, щоб не пропустили якусь схованку, та, здається, це лише таємний хід, яким, якщо й користувалися, то дуже і дуже давно. Потроху він спускався донизу і підлога ставала вологішою, здається, я навіть відчула ковток свіжого повітря.

- Ми вже близько до виходу, - підтвердив мою думку Алекс, який йшов першим.

То й добре, бо бродити кам’яними лабіринтами виявилось не так і цікаво.  Ще кілька десятків метрів – і Алекс вимкнув ліхтар, по попереду забовваніло сонячне світло, яке пробивалося крізь густі зарості кущів. Влітку, гадаю, вони повністю закривають прохід, та зараз, коли листопад зриває пожовтіле листя, щоб кинути його у осінні калюжі, гілки кущів здавалися дивним мереживом. Старший княжич із зусиллям відсунув їх і вибрався назовні. Я хотіла прослідувати за ним, та мої руки вперлися у невидиму стіну, як і замку, у вікні. Застогнала розчаровано.

- Мене не пропускає!..

Алекс повернувся до підземного ходу:

- Це недобре. Я вже зрадів, що можна буде використати його для того, щоб організувати тобі втечу. Та, виявляється, чари, які закривають замок, вкривають навіть на його підземні лабіринти.

- Це очікувано. Підземелля є частиною замку, тому на нього теж діє захист. - Стас проліз повз нас, щоб визирнути назовні. – О, це вихід до річки! Дуже зручно, до речі.

Алекс продовжував зосереджено терти лоба, його, бачу, засмутив той факт, що мені не вийти. Мене, звісно, теж, та якщо подумати, то це не має великого значення.

- Не засмучуйся, Алексе.  Ти й сам знаєш, що від князя мені не втекти, то нема чого й думати про це.

Хоча як же хочеться на волю!..

- Дайте, хоч визирну, - не витримала я.

Стас повернувся назад, а я припала долонями та обличчям до невидимої стіни, жадібно втягуючи трохи морозяне повітря.

- Пішли, Маріанно, - потягнув мене за плече Алекс. – Час повертатися, бо твоя «прогулянка» і так вже затягнулася, не слід давати охоронцям можливість щось запідозрити.

- Добре, - я сковтнула сльози, бо дуже вже хотілося поблукати берегом річки та хоч на короткий час забути про усі негаразди, що насуваються.

Та лишень я збиралася обернутися, як побачила тінь, що майнула по той бік кущів. Знов припала до чарівного бар’єру, намагаючись роздивитися, що ж воно таке.

Переді мною стояла молода вродлива жінка з великими сумними очима. На ній було довге плаття бузкового кольору. Її довге волосся розкуйовдилось і тріпотіло на вітрі. Тендітні пальці перебирали гілля, немов хотіли дістатися до мене. Губи бездоганної форми пошерхли і ледь рухались, немов жінка хотіла щось вимовити.

- Маріанно, - гукнув Стас. – Ходімо вже!..

- Заждіть! Вона хоче мені щось сказати! – шикнула я на вампірів.

- Хто – вона?

- Ця жінка. Ви, що, не бачите її? – раптом здогадалась я, озирнувшись на братів.

Княжичі дружно замотали головами.

- Тоді просто почекайте!

Я знов обернулася до невідомої. Тепер вона була видна чіткіше, та крізь бездоганні риси проглядав берег річки. Невідома красуня – привид!

- Ти хто? – звернулася я до жінки, яка тягнула до мене руки та дивилася жалібно, мов покинуте напризволяще кошенятко.

- …іза… - почулося зовсім нечітко, а потім трохи чіткіше: - Ліза…

У голові моїй закрутилися спогади і раптом я здогадалась:

- Єлизавета? Ти – дружина Дракули?

З очей привида покотилися сльози. Невже привиди плачуть?

- Скажи, ти – дружина Влада Третього Цепеша, я права?

Жінка закивала, продовжуючи заливатись слізьми.

- Не плач!

- Я кохаю його… - привид вимовляв слова так тихо та нечітко, що я швидше читала по губам.

- Ти кохаєш свого чоловіка Влада Дракулу?

- Так… Він такий…

- Який?

- Найкращий у світі…

- Ти… Це правда, що ти вистрибнула з замкової вежі?

- Так…

- Через що, Лізо? – нарешті з’явилася можливість дізнатися хоч щось з перших рук.

- Мені сказали, що Влад загинув… Та він живий!.. Живий…

Жінка почала схлипувати так сильно, що зрозуміти її стало ще важче.

- Лізо! Лізо, заспокойся! Дихай глибше! – Що я мелю? Та я не знаю, як слід заспокоювати привидів. – Лізо, я можу тобі чимось допомогти?

Читала я багато, а ще більше дивилася різних езотеричних передач, де розповідали, що привидами залишаються на землі ті, хто загинув наглою смертю і не може заспокоїтись та прийняти дійсність, або ті, чиї кістки залишилися непохованими. Тоді треба сказати братам-вампірам, нехай знайдуть їх та поховають, як годиться.