16 листопада.
Я трохи розслабилась. Васил не робив більш спроб зблизитись. Ми регулярно зустрічалися з ним за вечерею, він вів світську бесіду, та й годі.
Я проводила вільний час у бібліотеці, хоч вже й розуміла, що нічого путнього там не знайдеться, інакше князь не був би таким спокійним. Та мала ж я хоч чимось займатися, бо майбутнє моє було туманним і не вселяло надії. При можливості мені допомагав Стас, інколи заходив і Алекс. Брати щодня ставали все сумнішими, бо час йшов, а виходу не знаходилось.
Та не здаватися ж! Я згадувала стару байку про двох жабок, що потрапили до глечика з молоком. Одна одразу склала лапки і пішла на дно, щоб довго не мучитись, а інша копирсалася, виринала, хоч і не маячило ніякої надії, поки не збила ногами масло і не змогла вибратись. Коли ставало зовсім погано, я казала собі, що то я та жабка, що врешті решт мої потуги принесуть результат, що все буде добре.
Все буде добре, - повторювала, мов закляття.
І все ж дарма я розслабилась.
Після обіду, як зазвичай, я йшла до бібліотеки. У великому замку і так слуг зустрічаєш зрідка, а коли спускаєшся до підвальних приміщень, то й взагалі тут порожньо та похмуро. Втім мене це на лякало, бо дорога була вже добре відома і багато разів ходжена. Тож я і йшла, поринувши у свої думки, аж поки мало не наткнулася на високу фігуру, що виникла на шляху.
- Чорт! – вирвалось ненароком.
- Не вгадала, - почувся несмішливий знайомий голос.
Підняла очі і обімліла. Георг, молодший брат Васила, який викрав мене з рідної домівки та приніс на блюдечку з блакитною облямівкою князеві. Він посміхався зловісно. От наче й схожий на сімейство Дракулів бездоганними рисами, та викликає огиду та тремтіння у колінках. Він не з’являвся у замку з того самого дня, як приніс мене, і я вже й забула, який він. Нащо він приперся?
- Маленька відьма! Невинна дівчинка, у жилах якої б’ється гаряча сила Мунтеану!
Але ж він не чіпатиме мене? Брати казали, що у замку мені нема чого боятися, що князь стратить кожного, хто зважиться мене торкнутись… Та ми тут наодинці, і я почала поволі відступати.
- А ти мене підвела, - продовжував, зловісно розтягуючи слова, Георг. – За тебе обіцяли велику нагороду, а отримав я нікому не потрібний, порожній рудник!
- Та я тут ні до чого! Претензії до князя!
- Ха! Я зробив помилку, що прислужився братові! Треба було знайти тебе і використати самому. Твоя кров дала б мені потрібні сили, щоб протистояти князю. Я навіть звідси відчуваю її міць… Набагато більшу міць, ніж минулого разу! Ти зрієш на очах, Мунтеану! Так, відчуваю, що зараз кілька ковтків твоє крові зробили б мене могутнішим за Васила!.. Усього кілька ковтків!..
Я розвернулася й кинулась навтьоки. Та Георг промайнув повз, мов вітер, і знов опинився на моєму шляху. Куди тепер? У бібліотеці мені не заховатись. Та й втекти від блискавичного вампіра надії немає.
Тим часом Георг повільно наближувався, відтісняючи мене у закуток, поки я не вперлася у холодний камінь стіни спиною. Бігти нікуди. Хіба що спробувати вислизнути у вампіра з-під руки. Та на мій лише порух Георг зреагував тим, що позад нього розкрилися сірі крила кажана, перекриваючи навіть надію на втечу.
- Відпусти мене! Князь Васил помститься, ти ж знаєш? Він випустить з тебе усю кров по краплі!
- Коли я нап’юся твоєї чарівної крові, то брат мені вже не страшний! Я вб’ю князя та його гавкучих цуценят! Я заберу тебе і виконаю пророцтво! Ти підеш зі мною до шлюбу і віддаси мені усю силу до останньої краплі! Я заволодію світом!
Та що ж за маніакальне бажання володарювати над світом у цих Дракулів? Єдині адекватні – то брати Стас та Алекс, і то, мабуть, лише до ініціації. А після того ритуалу і вони стануть такими ж навіженими. Якщо, звісно, доживуть, бо їхній любий дядечко узяв за мету знищити усіх та стати єдиним князем вампірів та ще й піднятися над усім світом, щоб його! Треба щось робити… І чом я не можу використати силу Мунтеану, силу моїх предків? Навіть Георг відчуває її на відстані, а я… Я нічого не відчуваю, хоч як намагаюсь. Доведеться покладатися на звичні методи.
Я намірилась врізати вампіру поміж ніг, та він рвучко ухопив мене, розвернув, притиснув спиною до своїх грудей. Одна рука так міцно здавила мене, що перехопило подих, другою затулив мені рота, щоб не кричала. Я навіть смикатись не могла! Мов миша, яка потрапила у пащу до здоровенного котяри! Я нічого не могла вдіяти, а Георг вже схилився, цілячись вампірськими іклами у жилу на шиї.
Я вже вирішила, що станеться неминуче, коли відчула холодні ікла на своїй шиї, як раптом Георг смикнувся і випустив мене із кліщів. Я знов втиснулась у кут, з подивом відмітивши опік, що проходив трохи навскоси через верхню та нижню губу вампіра. Добрячий такий опік, звідки він узявся?
- Відьма! – обличчя дядька спотворила гримаса болю та люті. – Драна відьма! Зніми його!
- Кого?
Георг тицьнув пальцем на мою шию… Ні, на ланцюжок із медальйоном, що дістався мені від матері. То це не просто пам’ятна прикраса? Він має силу! І він врятував мене, не знаю, чи надовго…
- Зніми його!!! – гарчав Георг, з ненавистю кидаючи погляд на прикрасу, що захистила мене. – Негайно! Сама! Бо вб’ю!!!