Глава 15.

  7 листопада.

- Якою вона була?

- Ти про кого?

- Про першу Мунтеану, звісно, про кого ж ще?

Ми зустрілися, як зазвичай, за обідом, я і Алекс. Стас, теж як зазвичай, запізнявся. Такий завзятий, намагається бути усюди одразу, усе обійняти, в усьому взяти участь. Здається, він дихає – і не може надихатись. Живе – і не може нажитись. Мабуть, через те, що таке його життя може виявитись недовгим. Кілька років – і його чекає ініціація, якої не уникнути при такому авторитарному батькові. Хоч, бачу, впиратиметься він до останнього, піде на усе, аби уникнути долі кровопивця, що його неймовірно жахає. Він хоче жити звичайним життям людини, радіти сонцю та спілкуванню, почувати себе вільним та щасливим. Півлітра крові із пакета тому не на заваді. Є хворі, яким показано переливання крові, чужу життєву силу вводять їм через вени, то чим гірший варіант просто випити трохи і жити далі? До цього брати призвичаїлися з дитинства. А от вгризатися у живу плоть, висмоктувати життєдайну рідину просто із жертви – то інша справа. Не диво, що це спотворює психіку та позбавляє людських емоцій та почуттів. Мені шкода Стаса, він такий щирий та безпосередній, такий добрий друг. Не хочу для нього такої долі…

Алекса мені ще більш шкода. До нього та страшна невідомість вже наближається, і це висить над ним темною хмарою. Здається, усі його думки оповиті тією отрутою, мов молоді гнучкі пагони – плющем. Посмішка на його вродливому обличчі з’являється нечасто, а рідка радість немов проривається крізь сіре павутиння. Та він тримається. Як завжди, люб’язний, уважний, стриманий, намагається попередити усі мої побажання. Та уникає дотиків. Тільки очі говорять про почуття до мене. Та я знаю, що то почуття, породжені прокляттям відьми, а не справжні. Почуття усіх Дракул до усіх Мунтеану.

Стас теж повен почуттів, тільки очі його іскряться, і він постійно мене торкається, то зачепить стегном, то ковзне повз плечем, то щось говорить, дихаючи у вухо, то просто тримає за руку. Здається, йому це потрібно, мов свіже повітря. Та і це все лише дія прокляття. Тому я дивлюся на братів Дракул, мов на дітей, що грають у свою гру, і не ведуся на палкі погляди та відверті доторки.

Хоч інколи спадає на думку: як би я ставилась до братів, коли б їхні почуття були справжніми? Обоє гарні, стрункі, обоє ставляться до мене бережно, прислухаються до моєї думки, обоє – ідеал для будь-якої жінки. Чи виникло б у мене зустрічне почуття? Зараз я не дозволяю собі навіть помріяти на цю тему. То кого б я воліла бачити у мріях? І навіть сама собі поки що не можу відповісти на це питання. Втім, воно недоречне. Штучні почуття мене не цікавлять.

- То яка вона була? – перепитую, бо Алекс, здається, завис від мого невинного запитання.

- А ти поглянь у дзеркало, Маріанно.

- Хочеш сказати, що я на неї схожа? З чого ти взяв?

- Усі Мунтеану схожі одна на одну. Але ти – особливо, неначе втілилась її безсмертна душа.

- Ти вигадав усе! – жартома підіймаю ложку, немов хочу вцілити Алекса по лобі.

- У батьковій спальні, - обережно відводить мою спонтанну «зброю» убік вампір, - висить старовинний портрет тієї самої Мунтеану. Колись, можливо, матимеш змогу його побачити.

- А от і я! – двері розчахуються, щоб впустити Стаса, який все квапиться, квапиться, та нічого не встигає.

- Сідай вже, пострибунчик, - киває у бік стільця Алекс. – Ти ж обіцяв, що сьогодні не запізнишся. Я на тебе їжу замовив, он, усе охолоняє.

- Не страшне, - байдуже змахує руками молодший Дракул. – Я такий голодний, що з’їм усе, хоч і холодне буде.

- Як її звали? – повертаю я розмову у потрібне русло.

- Ти про кого? Я по дівчатам не бігав! – завбачливо виставляє перед собою руки Стас.

- Тебе те не стосується, - заспокоює його брат. – Маріанні надумалось сьогодні розпитувати про першу Мунтеану, яка зробила із Влада Дракула кровопивцю.

- То я розповім! – з готовністю відкликається Стас. – Її звали Сорина, що означає «сонце» і вона була неймовірною красунею, схожою на тебе.

- Ти теж бачив її портрет у батьковій спальні?

- Авжеж, - підморгує братові юнак. – Бігали тихцем, щоб поглянути на вродливу відьму.

- Дивно, таке світле, сонячне ім’я – і такої біди наробила.

- Вона була впевнена, що творить добро, - яро починає захищати відьму Стас. – Вона гадала, що потойбічна сила допоможе князеві захистити рідний край. Спочатку воно так і було, та потім щось пішло не так…

Ми ще балакали та балакали, поки не скінчився обід. Та треба казати, що в голові моїй засіла настирлива думка: прокрастися до князевої спальні, щоб поглянути на той портрет. Не надто гарна ідея, чи не так?

Що задумано, те і зроблено. Тільки-но видалась слушна година, коли Васил Дракул відбув із замку по якихось своїх справах, прихопивши із собою синів, як я приступила до виконання свого плану. Нащо мені це було? Тільки для того, щоб вдовольнити цікавість: чи й справді я схожа на оту відьму Сорину, через яку зараз стільки проблем?

Замок надто великий, тож слуги зустрічаються на кожному кроці, і мені вдалось дістатися князевих покоїв непоміченою. Двері виявились незамкненими, мабуть, Василеві і на думку не спадало, що комусь вистачить сміливості зайти непрошеним гостем у його «барліг».