Глава14.

Вже знайомими переходами дісталася я бібліотеки. Слуги дорогою зустрічалися, хоч і не часто, вони зиркали зацікавлено, запобігливо кланялись та бігли по своїм справам.

Бібліотекар, побачивши мене, встав зі свого місця та шанобливо вклонився. Я кивнула та поспішила зануритись у море друкованих та рукописних скарбів.  Поволі рухалась у напрямі архівного відділу, споглядаючи нескінченні книжкові ряди, охайно розставлені у стелажах обабіч стін. Не одне життя потрібне, щоб прочитати усе… Аж трохи позаздрила бібліотекареві, йому, як привиду, тепер усі ці знання доступні. Читай, скільки заманеться.

А чого це я направила стопи до архіву? Сама ж казала, що, можливо, слід шукати у інших місцях, навіть неочікуваних. Чому б ознайомитись з місцевими казками чи легендами? Де тут відділ дитячої літератури? Треба було у бібліотекаря розпитати, та не хочеться вертатись. Сама пошукаю. У замку на протязі століть народжувались діти, отже, повинна бути і дитяча література. Нарешті інтуїція вивела мене до потрібних стелажів і я поринула у чарівний світ дитинства.

Не знаю навіть, скільки годин минуло, бо читання таємничих історій, сповнених казковими істотами та нереальними пригодами, поглинає тебе повністю. Тому я аж підскочила, коли переді мною вималювалось дві постаті, які водночас волали, через що я майже нічого не зрозуміла:

- Маріанно! Чому ти тут заховалася?! Чому ти не відповідаєш, коли тебе гукають?! Чому ти не прийшла на обід?!

Підскочивши від несподіванки, я звалила пару стопок книг, які з гуркотом розсипались довкола. На щастя, це примусило неочікуваних гостей замовкнути.

- Стасе? Алексе?

- А ти кого воліла побачити, відьмо? – розвів руки старший з братів.

- Ви мене шукали?

- Атож!

- Навіщо?

- Ми переживали! – це вже молодший таким обуреним голосом. – Ти не прийшла на обід! Ти, що, з самого ранку тут сидиш?

- Угу, - кивнула. – Тільки не просто сиджу, а читаю.

- Добре, добре, - Стас примирливо простягнув долоню. – Пішли вже, бо їжа холоне.

У Срібній трапезній на нас чекав накритий стіл, заставлений різноманітними смачними, як на вигляд та запах, стравами. Тільки зараз я відчула, що зголодніла.

- М-м-м… А це що? – накинулась я на їжу.

- Суп з рубців.

- А це що таке?

- Сармале з гусячого фаршу у виноградному листі.

- А це?

- Класичне Трансільванське рагу.

- О-о! Просто неймовірний смак!

- У Румунії добре знаються на м’ясних стравах. Так ти знайшла щось важливе чи просто забралася до відділку дитячих книжок заради власного задоволення? – запитав нарешті Алекс.

- От не треба так скептично ставитись до дитячої літератури, бо у ній можна відшукати історій, які з основних архівів могли просто зникнути чи бути навмисне вилученими.

Стас звів брови докупки:

- Справді? Ти щось знайшла, Маріанно?

- Так. Дещо заставляє серйозно замислитись. Розповім своїми словами. Згідно однієї з давніх легенд, після того, як Влад Третій за допомогою відьми перетворився на вампіра, він почав перетворювати на вампірів спочатку своїх наближених соратників, а тоді й простих слуг та воїнів. Для цього достатньо було одного лише укусу. Пошесть надто швидко розходилась світом. Тоді  Мунтеану зрозуміла, яку страшну помилку зробила, і встала на захист людства. Вона не могла виправити свою помилку та повернути Владові та усім, кого він перетворив на кровопивців, людську подобу. Зате прокляла усіх вампірів одразу, після чого вони вже не могли заражати інших через укус. Щоб людина перетворилася на вампіра стало потрібно, щоб кров проклятого потрапила до його жил, а це вже не так і просто.

- Все? – перепитав Стас.

- Все.

- І що це нам дає?

- Аж нічого, але я знайшла натяки, що було й третє прокляття Мунтеану. Можливо, воно має для нас значення?

- Не факт, що воно існує, - здвигнув плечима Алекс, повертаючись до їжі.

Та Стас заперечив:

- Якщо було друге, то є і третє.

- Чому ти так вирішив?

- Бо Бог трійцю любить. У казках зазвичай фігурує цифра три, вона надає певну завершеність процесу.

- Що ж, будемо шукати, - Алекс підняв келих. – У мене теж є новини. Для Маріанни, одна хороша, а друга погана. З якої почну?

- З поганої, - зітхнула я, краще вже дізнатися, які ще випробування приготувала доля, а потім почути хоч щось приємне.

- Не вгадала, - покачав головою Алекс, відпиваючи схожого на кров  сливового соку. – Почну з доброї. Вдалося випитати у батька, як він планує отримати силу Мунтеану.

- І?

- Він не буде використовувати тебе, як жінку. Навіть, якщо ви будете одружені.

- Навіть не питаю, чому. Щось мені здається, що погана новина це все пояснює.

- Ти права, Маріанно. Ми сподівалися, що навіть якщо не вдасться нічого розкопати, щоб зупинити князя, він у найдовшу ніч року, коли темрява найсильніша, зробить тобі дитину, щоб шантажувати, коли вона народиться, і ти б погодилась на шлюб, аби бути поруч із немовлям. Але, завагітнівши, ти б стала «невидимою» для князя, і ми б знайшли можливість організувати втечу…