Глава 13.

Неподалік я знайшла двері, схожі на двері Золотої трапезної, тільки оздоблені сріблом. Теж їдальня?  Зайти? А що, коли там хтось вже «засідає»? Почала шкрябати нігтем, щоб підчепити край двері та зазирнути у шпаринку.

- А-а-а-а-а! – заволала я, коли хтось шпигнув мене ззаду під ребра.

Підскочила, мов перелякана кішка, обернулася «у польоті» та приземлилась на ноги. Здається, у мене і волосся дибки стало, як у тієї самої переляканої кішки. Я вже готова була бити коліном поміж ноги, штрикати розставленими «козою» пальцями у очі нападника чи продовжувати волати далі, щоб збіглися усі мешканці замку, коли побачила перед собою не менш перелякане, ніж моє, обличчя Стаса.

Звісно, усі міри захисту я відставила, та на мій крик вже збігалися слуги. Із Золотої трапезної виплив князь Васил, здивовано піднявши чорні крила брів. А срібні двері відчахнулися, повисли на петлі, бо їх зсередини буквально вирвав Алекс. Картина Рєпіна «Припливли». Озирнувшись, побачила націлені на мене погляди. Усі прибігли мене рятувати, та від кого рятувати – не бачать, бо поруч лише князеві сини. Сам головний вампір дивиться запитально та очікувально. І треба якось роз’яснити ситуацію.

 - Ніколи! Чуєш, ніколи більш не підкрадайся ззаду та не лякай мене, коли я знаходжусь у замку, повному вампірів! – я трясла вказівним пальцем, мов розсерджена вчителька, перед самим носом Стаса. – Інакше іншого разу я можу і не стриматись! Будеш збирати кишки по усьому коридору!

Молодий Дракул зблід. Князь Васил хмикнув, покачав головою і повернувся до Золотої трапезної. Слуги потроху почали розсмоктуватись.

Сподіваюсь, посилання до усіх дійшло?

Алекс швидко зорієнтувався, ухопив мене під лікоть та затяг до кімнати, яка виявилась точною копією Золотої трапезної, тільки у срібних кольорах.

- Що він зробив? – зашипів гадюкою розлючений вампір.

- Пошуткувати вирішив, підкрався ззаду і шпигнув пальцями під ребра. Так же можна і заїкою стати! Я вже вирішила, що хтось наважився покуштувати моєї крові!

- Бовдур! – Алекс щедро відміряв молодшому братові запотиличника.

- Я не подумав… Пробач… - почав той виправдовуватись, запобігливо зиркаючи на мене.

- Пробачаю. Та лише на перший раз! – з такими хлопчаками треба строго, щоб межі не переступали, це я запам’ятала ще з дитинства.

- Заспокойся, Маріанно, - Алекс всадив мене на стілець коло столу. – Я з цим недоумком проведу роз’яснювальну бесіду. А тобі ж я казав не боятися, ніхто у замку тебе не зачепить.

- Та знаю, знаю. Ефект несподіванки. Все ж нерви у мене зараз, мов стиснута пружина. 

- Я більше не буду, - Стас підставив під мої руки голову. – Повинну голову меч не січе.

- Досить блазнювати, - смикнув його брат так, що той  впав на стілець з торця столу, а сам сів навпроти мене, натиснув на дзвінок і, коли до трапезної зайшов слуга, наказав: - Сніданок для домнішоари Маріанни та княжича Станіслава.

Лише коли слуги принесли їжу і залишили приміщення, почав розмову:

- Братику мій дорогенький, ти, здається, зовсім неадекватно оцінюєш обставини, що складаються. У голові – вітер, у дупі – дитинство грає.

Стас похнюпився, та спробував огризнутися:

- Просто в мені ще не померли живі людські почуття.

- У нас залишилось не так багато часу для того, щоб вони і в мені не померли. Коли хочеш допомогти мені, відьмі та усьому світові, то поводь себе гідно. Ще раз так пошуткуєш із Маріанною – і я викреслю тебе із нашої групи. Отже, із сьогоднішнього дня прошу серйозно ставитись до справи.  Рівно о дев’ятій будемо збиратись тут, у Срібній трапезній, щоб координувати подальші дії. На обід знов сходимось о 14.00. Як тільки з’являється вільний час, беремо Маріанну та рушаємо до бібліотеки.

- Я можу і після сніданку піти до бібліотеки, - встряла я. – У мене ж, практично, увесь час вільний.

- Якщо тобі там не моторошно буде одній… - засумнівався Алекс.

- Навпроти, люблю самотність.

- Тільки ж ти сама не знатимеш, які архіви стосуються потрібних років.

- А може, воно й на краще? Що, як ми не там шукаємо? Гляну свіжим неупередженим поглядом, може, що і нарию.

- Добре, йди, - погодився вампір, приступаючи до їжі.

Я теж віддала усю увагу традиційним румунським блюдам. Смакота!  Мамалига зі шкварками та цибулею, яєчня, мітітеї – невеличкі смачні ковбаски, бринза. Здається, я починаю звикати до міцних сніданків. Покуштувавши усього та збивши перший апетит, почала розмову, бо в мене ще стільки запитань.

- Наскільки я знаю, вампіри повинні боятися срібла, а ми зараз снідаємо у Срібній трапезній, як так?

- То не справжнє срібло, а імітація, - загигикав Стас. – Як і золото в Золотій трапезній.

- Васил казав, що золото справжнє! – згадала я.

- Ага, він усім так каже. Та який бовдур триматиме цінності у звичайній їдальні, а не в надійному банку, га?

- То по-перше, - перебив його старший брат. – По-друге, вампіри срібла не бояться, як про це пишуть ваші книжки.