Глава 12.

Бібліотека сімейства Дракул виявилась величезною! Розташована вона була у підвальних приміщеннях палацу і являла собою довжелезні ряди стелажів, вщент заставлені різноманітною літературою, від посібників по крою та шиттю до товстелезних енциклопедичних томів, від архівних документів до записок мандрівників, від старовинних фоліантів до сучасних жіночих та чоловічих журналів. До того ж, тут ще й виявився бібліотекар, статечний напівпрозорий чолов’яга, який слідкував за порядком та чистотою. Він сидів за столом коло входу, закинувши ногу на ногу, та ремонтував якусь стару пошарпану книжку, яким чином це йому вдавалося – зрозуміти не можу.

- Добрий вечір, шановний! – поздоровкався першим Алекс.

- О, молодий господар! – очі у привида засяяли від радощів. – Радий вас бачити у доброму здоров’ї!

- Я сьогодні не один. Ось, братика витяг, треба йому привчатись до читання замість гулянок. А це – наша гостя, Маріанна.

- О, Мунтеану! Як же приємно бачити представницю цього величного роду! – ще більше зрадів бібліотекар, підскочив та поцілував мені руку.

Я була у повному шоці, та напівпрозорі руки здавалися на дотик досить таки матеріальними і були не холодними, як я гадала, хоча й не теплими.

- Ми пориємось трохи у архівах, - Алекс потяг мене за руку.

- Звісно, приємного вам вечора! – бібліотекар повернувся до відкладеної книги.

А ми рушили довгими проходами між стелажами, аж поки не дійшли до того відділку, де зберігалися архіви. Тут знайшлися і зручні невеличкі диванчики зі столиками, тож зручно було набрати собі стопку й заглибитись у читання. Добре, що я вивчала давні мови, тож змогла поринути з головою у загадки давно минулих днів.

Десь години через три Алекс піднявся, потягаючись:

- На сьогодні досить. Хтось знайшов щось, що має нас зацікавити?

Стас здвигнув плечима:

- Поки що ніякої зачіпки.

- В мене теж нічого важливого, - зітхнув Алекс. – Маріанно?

- Мене бентежить лише те, що усі розповіді про Влада Дракул можна умовно розподілити на дві частини. В одних джерелах його вихваляють, як доброчинного, турботливого володаря, який мав красуню дружину, дітей і до свого народу ставився, мов рідний батько, захищав від ворогів, допомагав у скрутні часи. В інших, навпроти, описуються усілякі звірства, що він чинив, і називають його не інакше, як вампірюгою, бузувіром, монстром та чудовиськом, якому муки людські приносять радість та задоволення.

- Ну… Мабуть, у кожного володаря є вороги, які будуть викривати його найгірші сторони, і прихильники, які вбачатимуть лише добре, - Алекс простягнув мені руку, щоб допомогти піднятися, бо вже й ноги затерпли від довгого сидіння.

- То яким же він був, перший вампір? – запитально поглянула в його очі.

- Можливо, ми ніколи і не дізнаємось правду.

- Не можна втрачати надію! – ляпнув його по плечу молодший брат. – Я не дозволю перетворити тебе на монстра!

- А ви не можете просто втекти, коли хочете уникнути тієї ініціації? – ця думка видалась мені досить слушною.

Та Алекс тільки покачав головою:

- Від батька нам не втекти. Свою кров він відчує де завгодно, так само, як і кров Мунтеану. Ходімо, на сьогодні досить. Завтра повернемось та продовжимо пошуки.

- Братику, - озвався Стас, - ти йди, я сам проведу Маріанну до її кімнати.

- Чом це? – сердито блимнув на нього старший Дракул.

- Тобі ж бо завтра рано вставати, допомагати батькові у його справах…

- Та й ти, братику, від роботи не відлинюй. Тобі теж доведеться рано вставати.

- Ну… Я ще молодий, мені недосип синців під очима не добавить, - почав шукати виправдання  Стас.

- Недосип не добавить, так я добавлю! – Алекс зупинився та ухопив брата за грудки. – Я, значить, старий? У свої двадцять дев’ять? Та ти проти мене хлюпик! От зараз задам!..

- Хлопчики! Хлопчики! – довелося брати одного та другого за руки і вести, мов малих бешкетників. – Разом проводите мене, бо хочу ще дещо спитати… А князь не боїться, що ви зі мною спілкуєтесь? Він так довіряє своїм синам?

- О, довіряє! – засміявся із сарказмом Алекс. - На території замку ти у повній безпеці. Коли б хтось схотів спробувати твоєї крові чи спокусити, то його чекав би надто сумний кінець – стікати у катівні до останньої краплі крові. І те, що ми його сини, нас би не врятувало.

- Така жорстокість! І, що, страшна кара чекає кожного за ослух?

- За невеличку провину можна просто відпрацювати чи заплатити штраф. А за велику – смерть.

- І.. багатьох вже замордував Васил? – сковтнула я слину, уявивши ту жахливу картину.

- Поки що жодного. Хто ж схоче такої кари?

Аж полегшало.

Коли ми дісталися моєї кімнати, я подарувала по цілунку у щічку. Обом. І зачинила двері перед їхніми носами. Отак. Мені треба відпочити та розкласти інформацію по поличкам, бо зараз вона розпирає в усі боки голову і здається, що та ось-ось вибухне.

Спати ще не хотілося, я ж бо й так проспала мало не до вечора. Тому я просто забралася на своє ліжко у ніші, відгородилася портьєрою від усього світу… Ні, звісно, у кімнаті і так нікого немає, я замкнула двері зсередини, і все ж так приємно усамітнитись у цьому закутку, мов у печерці, тихо, затишно. На нічнику можна відрегулювати інтенсивність освітлення, тож я поставила на самий мінімум і тепер він здавався жучком-світляком, що повз по стіні та задрімав.