Глава 10.

Знов ми рухались похмурим лабіринтом замкових коридорів, поки дісталися кімнати, яку приготували для мене. І знов разюча різниця.

Кімната виявилась просторою та світлою, оздобленою у бежевих та золотистих тонах. Основна частина являла собою вітальню. Диван, кофейний столик, м’які крісла, усе витончене, вигадливе, в стилі ампір. У кутку - трюмо, на стінах – пейзажі із зображенням гір, мабуть, Карпатських. Велике ліжко у тому ж стилі знайшлося  у ніші за важкими портьєрами. Окремі двері вели до гардеробної кімнати, куди мені й повісити нема чого, бо залишилася без речей. До речі, без будь-яких коштів та документів, що не надто тішить.

Поки я розглядала кімнату, служниця приготувала пінну гарячу ванну.

- Прошу, домніошаро.

- Можеш називати мене просто, Маріанною.

- Як скажете.

- А тебе як звуть?

- Кріна.

- Кріна, лілія? Гарне ім’я. Ти ж вампірка, Кріно?

- Звісно.

- Ти – вільна вампірка, чому ж ти прислужуєш у замку?

- Я відпрацьовую батьківський борг, та дивини у цьому немає. Усі слуги князя Васила – вампіри. Одні відпрацьовують борги, інші просто йдуть прислужувати володарю за гарну платню.

- І жодної людини?

- Людей до замку приводять лишень… на обід чи вечерю, ну, ви зрозуміли…

- Їх вбивають? – стрепенулася я.

- Що? Ні, звісно, ні. Навіщо ж вбивати, коли можна використовувати багато разів? Люди добряче виробляють кров і, коли брати в міру, то те їм не шкодить.

- Ти теж, Кріно, п’єш кров?

- Тільки пакетовану, звісно.

- Чому? Ти ще не ініційована?

- Вампірки не підлягають ініціації, навіть не усі вампіри удостоєні такої честі, лише заможні, бо жива кров – то дорога штука. А вампірок ініціюють  дуже рідко, тільки коли то дружини чи доньки знатних вампірів.

- А ти хотіла б?

- Нащо мені? То ж як наркотик, раз спробуєш – і на все життя стаєш залежним. Звісно, то сила, енергія та довше життя. Але я вже краще так, із пакетику.

- Добре, Кріно, - я вже зазирнула до ванної і побачила, що на дверях висить великий махровий рушник та халат, а унизу стоять капці. - Принеси мені сніданок, поки я купатимусь.

- Буде зроблено… Маріанно.

Прийнявши ванну, я прийнялась за сніданок:

- Що це, Кріно?

- Фаршировані овочами курячі яйця, расол з курятини та картоплі під вершковим соусом, бо часник у наших краях не надто полюбляють, бринза, каш, копчений бекон. До кави – папанасі, традиційні румунські пончики з джемом, вкриті сметаною.

- Та це ж цілий шикарний обід!

- Сніданок повинен бути міцним та ситним, щоб набратися сил на цілий день, бути активним, а не схожим на сонну муху.

- А що, я схожа зараз на сонну муху? То й не дивно, цю ніч не вдалось заснути й на хвильку. Добре, спробую усе потроху, бо виглядає заманливо, ото вже й наїмся.

Страви виявились напрочуд смачними, тому я, хоч і не звикла до тривких сніданків, мало не усе ухом'ячила. Коли не спиш уночі, то їсти хочеться, таке вже помічала, коли доводилось готуватися до екзаменів. А після ситного сніданку очі почали злипатися, мов медом намазані, тож я, раз нагальних справ однаково немає, забралася на ліжко, розміщене на підвищенні у ніші, відгородилася від сонячного світла важкою портьєрою і заснула мало не до вечора, благо, ніхто не будив. Все ж ніч без сну узяла своє.

Прокинувшись, я не одразу зрозуміла, де знаходжусь. Та чужа постіль та важкі оксамитові портьєри доводили, що не вдома. Невже усе – не нічний жах? Гнів та обурення заливали мене зсередини. Чому я?

Вибралася з ліжка, визирнула у вікно. За високими замковими стінами лише ліси, що видаються нескінченними. Як можна втекти звідси? Я відчинила створи вікна і свіжий вітер з гір залетів до кімнати, несучи жагу до свободи. Але за межі вікна я не змогла навіть висунути руку. Невидима перепона вільно впускала повітря, та не випускала мене, хоч на такій висоті я й сама б не ризикнула тікати через вікно. Мабуть, це, й справді, щоб я не наклала на себе руки, як відьми з мого роду. Та я і не збираюся. Щось мені ця легенда про прокляття здається вигадкою. Добре, я вже прийняла той факт, що вампіри існують, що я – та сама Мунтеану. Та як наш шлюб може допомогти князеві заволодіти світом? Нісенітниця.

Відчувши, що шлунок, який проспав обід, починає нагадувати про себе бурчанням, подякувала подумки Кріні, що наполягла, щоб я міцно поснідала, та вирішила йти на пошуки чи то служниці, яку до мене приставили, чи просто кухні. Васил казав, що у межах замку я можу пересуватися вільно.

Та ледве я вийшла за двері, мало не впала, на щось наткнувшись.

Виявилось, що то Стас, який дрімав навпочіпки, притулившись спиною до стіни.

- Дідько забери!.. – почав гнівно юний Дракул, але, побачивши мене, заспокоївся та ухопив мене за плечі. – Нарешті! А я давно вже на тебе чекаю, будити не хотів!

Стас запихнув мене назад до кімнати і намалював рукою на дверях невидимий знак: