Глава 9.

І це вже ніякі не ігри. Переді мною стояв справжній моторошний вампір!

- Дядечко Георг! - видихнув Стас.

- А ви куди це зібралися, любі племіннички? Та ще й нашою дорогоцінною дівчинкою?

- Куди ж? Звісно, що додому, - спокійно вимовив Алекс. – Батькове доручення виконали, Мунтеану розшукали, про чудові перспективи переїзду до Румунії розповіли, відвідати наш родовий палац та познайомитись з величним та могутнім князем Василем умовили.

Я завмерла. Він зараз правду каже чи прикидається перед дядьком? Що, коли Стас та Алекс мене обдурили, щоб виманити з дому та на блюдечку з блакитною облямівкою доставити до батька? Ні, ні! Це б означало, що нікому вірити не можна, що я одна проти усіх кровососів, що навіть сподіватись на допомогу марно…

- Молодці, хлопчики, - схвально кивнув вампір. – Ви свою місію виконали, тепер йдіть геть, не мішайтеся під ногами. Я сам доставлю дівчинку до князя.

- Ні! – виступив уперед Алекс. – Ми вас, дядечку, поважаємо, та гратися з нами не дозволимо! За малу обіцяна чимала нагорода, а ви хочете жар чужими руками загрести!

- Та яка там з вашого боку робота? – насупився вампір. – Потинялися по нічних клубах та й усе. Вам просто поталанило зустріти дівчинку першими. Та це не має аж ніякого значення. Я забираю її.

- Ні-і!!!

Дядько Георг рушив у наш бік, поколихуючи величезними сірими крилами. Алекс кинувся напереріз, затуляючи мене від нього з криком:

- Біжіть!!!

Стас смикнув мене за руку, розвертаючи у протилежному напрямку, та чи встигли ми зробити бодай кілька кроків?

Я не змогла навіть зрозуміти, що сталося, та обидва брати відлетіли та врізалися у стіну будинку, немов їх вітром знесло. Наді мною нависла темна хмара. Ні, то здійнялись угору шкіряні крила, попід груди мене ухопила міцна рука і ми злетіли угору з криком. Звісно, з моїм криком. Вампір тільки сміявся у мене над вухом, а я верещала несамовито, бо дерева та багатоповерхівки швидко линули униз, зменшувались у розмірах, міські квартали ліпилися докупи, парки зливалися у суцільні зелені плями, місто перетворювалося у сітку вулиць, спливали десь далеко унизу квадрати полів, блакитні стрічки річок, сині плями ставків та озер.  Я волала, аж поки ми не полинули у білу вату хмарин, прорізали її, потонули у надщільному тумані. Навіть види землі зникли, бо усе навколо оповивали бородаті білі клапті. Немов закутана у білу пухову перину я замовкла. Жодної думки… Цілковита тиша… І тільки величезні сірі крила повільно рухаються, відносячи свого господаря, а заодно й мене, у невідому далину.

*       *       *

- Залиш нас, Георг. Ти, що, позбувся слуху?!

- Я сподівався, що заслужив на подяку, володаре… І на винагороду.

- Знахабнів!

- Але я ж доставив до палацу Мунтеану, виконав Вашу волю, князе Василе…

- Доставив. Добре, матимеш за службу Мурецький срібний рудник.

- Володарю! Ви ж добре знаєте, що його ресурси вичерпані!

- О, братику Георге, коли добре поколупатися, то можна знайти й нові рудоносні жили.

- Та для цього потрібно вкласти чималі кошти!..

- То вкладай! Йди і будь вдячним за милість!

- Володарю…

- Я все сказав! Йди!

Я тільки очі переводила з одного вампіра на іншого. У грудях ще калатало після польоту між хмарами, а думки роїлися, мов стривожені бджоли у вулику. І піджилки тряслися. Та страх висоти потроху вступав місце гніву. Цей вампірюга зламав усі плани і викрав мене, приніс своєму князю і старшому брату Василу. І я не знаю, що робити далі.

До речі, Георг у палаці прийняв людську подобу і виявився молодиком років тридцяти з витонченими рисами випещеного обличчя, рівними бровами, що злітали, мов крила, до скронь, чорними очима, що зараз палахкотіти прихованим гнівом та бездоганною фігурою. Кулаки його ледь помітно стискалися, він був дуже і дуже злий. Напевно, старший брат помічав це, та натомість видавався надспокійним та навіть байдужим, навмисно дратуючи молодшого. В кінці кінців Георг рвучко розвернувся, коротко кивнув і залишив кабінет князя вампірів.

А це був саме кабінет, хоч і знаходився у величному похмурому замку у дусі середньовіччя. З висоти, коли ми з Георгом спускалися, вигляд замку був просто неперевершений, та усередині довгі вузькі коридори, схожі на лабіринт, навівали острах, дикий, природний, мов у первісної людини, яка заховалася від бурі у печері, та тут її підстерігає голодний хижак – печерний ведмідь. На стінах кіптява, рідкі факели, закріплені майже під стелею, дають мало світла і на плечі давлять вічні сутінки. Натуральна атмосфера для фільму жахів. Я б із задоволенням поблукала тими коридорами, коли б це був музей, та зараз…

Хоча сама кімната, де нас зустрів володар вампірів, виглядала досить пристойно. Стіни драпіровані дорогою тканиною у шоколадних тонах і сучасне електричне освітлення. Пара кремезних старовинних шаф, важкий дубовий стіл, розміром з п’ять звичайних – і кілька офісних стільців для відвідувачів. Піднос на столі із вишуканим фарфоровим чайником та такою ж чашечкою на блюдці – і комп’ютер з широкоформатним монітором преміум-класу, принтер, сканер, шредер дорогих фірм. Самого князя я очікувала побачити на кістяному троні чи хоча б звичайному, вицяцькованому золотом та коштовним камінням. Та ні, сучасне крісло для роботи на комп’ютері, шкіряне, ергономічне, дороге.