Глава 5.

Дивилась я на насупленого Стаса і намагалась його зрозуміти.

- Не миритесь із братом?

- Як тобі сказати…

- Ви ж разом приїхали?

- Так, Алекс теж вчився у вашій країні, тільки він старший за мене на п’ять років, мені двадцять чотири, йому – двадцять дев’ять, тож він якраз навчання закінчив, а я тільки вступив до вузу. На моє щастя, бо контролю з його боку я б не витримав.

- Що, надто муштрує молодшого братика?

Стас хитнув головою:

- Загалом він непоганий. І ми з ним частенько проводили час разом. Просто він не завжди може мене зрозуміти…

- Наших рідних доводиться сприймати такими, які вони є. Добре, коли вони є…

- Так, Маріанно, ти права. Та все ж інколи я жалкую, що народився саме в цій родині.

- Не  треба жалкувати, Стасику. Прийде час – і усе стане на свої полички, ви навчитеся розуміти один одного, просто інколи треба йти на компроміси.

- Коли б усе було так просто, - юнак поправив мені локон, що вибився. – Коли б усе було так просто…

Цього разу Стас знову провів мене аж до дверей квартири, та заходити не став, та й я, пам’ятаючи учорашню відмову, не запрошувала. Можливо, у хлопця серйозні наміри і він не хоче поспішати…

*       *       *

Наступний день знов ознаменувався незвичайною подією.

До вестибюлю універу під час обідньої перерви зайшла дівчина, брюнетка, у зеленій куртці. По одежі тонкою цівкою стікала кров і залишала на підлозі брудні плями. Мов заворожена дівчина прокрокувала до ліфту і там впала. Викликали швидку та поліцію. На шиї у дівчини знайшли дві дірочки. Повторювалася ситуація з нічного клубу, тільки зараз вже не Хелловін. Універ увесь на вухах. Студентам заборонили виходити з приміщення. Навколо колами ходили поліціянти. Знайомих та друзів тієї дівчини по одному водили до кабінету директора на допит до слідчого. Добре, що я ту дівчину не знала, бо вона з першого курсу. Бачила не раз, та спілкуватись ніколи не доводилось. Неприємним осадом залишалося те, що нещасна, як і я, має каштанове волосся та зелену куртку. Шепотіли, що вона, мов під гіпнозом, не могла розповісти, коли її привели до тями, що з нею сталося. Нікого не бачила, нічого не пам’ятає.

І знову у голові крутиться уся та котовасія із снами та юнаками з Румунії. Не було їх – і нічого такого не траплялося. Що я маю думати?

А дивні сни вже не сняться. Ніби вони почали перетікати у реальність. Від долі не втечеш…

Ні, то все маячня! Двадцять перше сторіччя надворі, на носі колонізація Марсу та створення віртуального Метавсесвіту. Які вампіри?

І все ж на серці так неспокійно…

Час тягнувся неймовірно довго, неначе хтось розтягав і розтягав гумовий шнур. Години, витрачені на навчання, і так завжди здаються нескінченними, бо за стінами універу сяє сонечко, за стінами універу вирує життя, а ти вимушений сидіти та слухати нудний голос препода, та сьогодні час перевершив сам себе. Я ледве відсиділа лекції, сама собі здавалася замученою та нещасною. Дівчата ж, навпроти, світилися здоровим оптимізмом та радістю життя.

 - З Лінусею переписувалась на останній лекції! – повідомила Жанна. – Страшезно задоволена поїздкою. А шоу «Вечірка у Дракули» взагалі, каже, була неперевершена, все здавалося таким натуральним. Коротше, сьогодні вона вже вирушатиме у зворотній шлях, приїде – сама про усе розповість.

- То й добре, - кивнула Тамара, - незабаром наша дружна четвірка буде у повному складі. Маріанно, ти чого, мов з хреста знята? Знов вночі мучили страшні сни?

- Та ні, - здвигнула плечима. – На диво, вже дві ночі нічого не сниться.

- То чому така? Нудьгуєш тепер за красунчиком зі своїх снів? Так у тебе ж тепер живий «вампірчик» є! – не змогла не підколоти Жанна.

- Нічого я не нудьгую, я того, хто мені снився, й розгледіти ніколи не могла. До речі, як там та дівчина, що вчора постраждала?

- Казали, у лікарні, ніби все з нею нормально, лише невелика втрата крові та шок.

- Так і не знайшли, хто це зробив?

- Мабуть, якийсь помішаний на вампірах довбур, - безпечно махнула рукою Жанна. – Та ти не переводь розмову на іншу тему, розкажи про свого кавалера. Хто він, звідки? Не з нашого універу, то точно, я б такого одразу помітила. Красунчик…

- Я й сама про нього мало що знаю…

- Оце! – обурилась Жанна. – Не хочеш поділитися з найближчими подругами? Облиш! Як його звуть?

- Стас.

- Станіслав?

- Гадаю, що так.

- І звідки він узявся?

- Навчався раніше у нашому місті, приїхав на Хелловін, щоб розважитись і згадати молодість.

- Ха! І знайшов нашу цнотливу красуню! Повезло хлопцеві!

- Дівчата, дівчата, - перебила нашу розмову Тома, - досить на порозі стояти. Пішли вже до кафе, там сядемо і Маріанна нам усе-усе розповість.

- Н-ні! – захитала  я головою. – Сьогодні до кафе не піду.

- Чом? А, тебе мабуть знов вкраде чорноокий красунчик! – здогадалась Жанна. – Скажи хоч, у вас вже щось було, чи й досі носишся зі своєю цнотою?