Глава 32.2

Ішли ми мовчки. Навіть вічний торохтій Кіт зараз мовчав, беріг дихання. Здавалося, найскладніша частина шляху – крутий підйом із набором абсолютної висоти понад вісімсот метрів – уже позаду, але ми помилялися. Просування відносно рівним плато було не легшим, оскільки сніг був м'яким і часом досягав до середини стегна. Нарешті Фін, який уже пів години мужньо йшов першим, не витримав і, попри заборону використання магії, почав розчищати нам стежку за допомогою закляття.

Я йшла поряд із Кітом, але знала, що десь неподалік знаходиться Дарк. Вірному другу Арденс доручив охорону моєї особливо важливої ​​персони, оскільки вважав, що зрадник - Аларай це чи хтось інший - захоче усунути мене. Я не мала уявлення, чим я можу заважати Алараю, якщо той вважає, що принц уже мертвий, але противитись волі Арденса в таких питаннях не хотіла.

Сам Головнокомандувач займався аж ніяк не тим, чим повинен займатися Головнокомандувач - таємним перенесенням несвідомого принца сусідньої держави на місце операції.

Про справжню мету нашої розважальної прогулянки Драконовими горами знали лише три людини – я, Арденс та Дарк. Всім іншим було оголошено, що адепти-випускники відпрацьовують чергову навчальну тривогу із виходом на реальну місцевість. Втім, на тлі загальної мобілізації, мало хто повірив у цю брехню, тому представники преси завдяки своєму професійному чуттю безпомилково визначили щось цікаве і зараз мужньо тяглися в кінці колони. Бачить Всевидячий, їх навіть без особливого запрошення було стільки, що вони могли скласти окрему роту...

- Дивись, Анно! - раптом вигукнув Кіт і я уткнулася носом у його плече, з подивом оглядаючись довкола.

- Яка краса! - з придихом вигукнула я. Пейзаж і справді був дивовижним:  нас оточували величні гірські піки з крутими сніговими зльотами, льодовиками, скельними виступами та гострими контрфорсами. Небо тут здавалося ще глибшим і синішим, а повітря було морозним і дзвінким. Нічого подібного я у житті не бачила.

- Та я не про красу тобі говорю, - нетерпляче смикнув мене Кіт, показуючи рукою вперед. - Це ж Дракова ущелина! Воно розділяє Загір'я та Арату.

– Що? Де?

- Ось! Давай підійдемо ближче!

І точно, коли Кіт протягнув мене ще десяток кроків уперед, я помітила невелике нестикування: наче хтось розрізав місцевість, а потім нерівно з'єднав краї. У міру наближення протилежний край ущелини вимальовувався ясніше і ставав вищим, а незабаром нам відкрилася і різка кам'яна стіна. Подивитись на знаменитий глибокий розкол вирішили не тільки ми з Кітом: вся наша група, а за нею й інші, забувши про стрій, кинулися до краю. Тільки найсміливіші чи найлегковажніші зважилися підійти до самого урвища і заглянути вниз. Я себе ні до перших, ні до других не відносила, тому стояла на безпечній відстані – вигляд і звідси був приголомшливим.

- Дна навіть не видно! - вигукнув Фін, нависаючи над краєм. Здавалося, ще кілька сантиметрів, і він зірветься вниз.

- От йолоп, - я роздратовано прицмокнула язиком. - Невже не розуміє, що один порив вітру - і все... Хоча, хто цих драконів знає...

- Ні, він ще не обертався, якщо ти про це. А ти, сестричко, невже висоти боїшся!? - підколов мене Кіт, легенько підштовхуючи до урвища.

- Відчепись, - тріснула я родича по кінцівці - Просто в мене є розум...

- А ви знали, що саме звідси стрибали ті дурепи, що вважали себе Обраними? - почувся чийсь вигук.

- Що, правда!?

- Та невже!?

- Точно вам говорю!

- Брехня! - упевнено припечатав Фін. Він уже добряче починав мене дратувати. - Не звідси.

- Звідки знаєш?

– Знаю. Вони стрибали з мосту Єднання, - поблажливо кинув Фін, насолоджуючись загальною увагою. - Це не далеко. Он, дивіться, видно навіть його кінець.

Всі дружно звузили очі, вдивляючись у вказане місце, а потім щось збуджено зашепотіли.

- Я що, одна не бачу цей Урхів міст? - необачно сказала я вголос.

Фін наче тільки цього й чекав:

- А для тих, хто зовсім... Чаус, - моє родове ім'я хлопець вимовив так, ніби воно означало "дурень", якщо  навіть не щось образливіше. Тупоголовий кретин, наприклад...

- Не заривайся, Фін, - відразу втрутився Кіт.

- Вибач, не тебе мав на увазі. Гаразд, для тих, хто... з Арати, поясню окремо, - і знову сказав, ніби вилаявся. - Міст Єднання - це зовсім не міст, а лише тонкий канат, що з'єднує Дракову ущелину. Коли після капітуляції Арати у минулій війні було підписано Договір про вічний мир, наші держави зобов'язалися побудувати тут міст, як символ дружби. Проте, твоя країна вважала себе надто ображеною, чи була просто неспроможною побудувати міст, а ми не особливо вірили в її дружні наміри... Так що все будівництво обмежилося канатом, який годиться лише для відпочинку птахів та суїцидів недалеких дівчат. Глянь на бік Арати. Бачиш вдалині шпилі? Це фортеця Шибеників, яка нині використовується твоєю державою як в'язниця для особливо небезпечних злочинців, засуджених до страти. Кажуть, що в післявоєнний час, коли Арата вела масове полювання на дезертирів і зрадників – треба ж було на когось зіпхнути свою поразку – особливо популярним методом страти ув'язнених вважалася прогулянка цим мостом. Мовляв, у Загір'я вам дорога. Ми, знаєш, милосердно б прийняли до себе тих нещасних, але, на жаль, ніхто з них на цей край так і не дістався... - вдавано видихнув Фін. - Так от, якщо провести поглядом униз, то побачиш ще одну споруду – це прикордонна вежа. Саме від неї і починається міст.

Я про себе нагородила зарозумілого хлопця промовистими епітетами, але його вказівки виконала. І точно: вдалині я побачила ледь помітну нитку... Від одного погляду на неї у мене підкосилися ноги і трохи загуло в голові. Якщо сказане Фіном правда, то я навіть не могла уявити, в якому стані були дівчата, які зважилися стати на цей "міст". Що ними рухало? Віра? Кохання? Безумство?

Через пів години всі вже були поглинені облаштуванням табору: хтось встановлював намети, хтось окопувався за допомогою магії та плів силові щити, хтось уже палив багаття та займався кухнею. Загалом усі виглядали зібраними, не скажеш навіть, що це не регулярне військо. Я ж помітила невеликий намет із червоним хрестом, але окрім кушетки та десятка бинтів там нічого знайти не вдалося.