Глава 30.4

Я почувалася змученою. У бібліотеці ми з Кітом застрягли на цілу годину, оскільки книги зі списку містера Боурмана не мали особливої ​​популярності, а половина з них була навіть із закритого відділу. Тепер же Кіт допомагав нести мені цей "багаж знань", скрашуючи наш шлях кумедними історіями з минулого нашого роду, які я слухала лише одним вухом: мене більше цікавило теперішнє. Точніше – найближче майбутнє. Ще точніше – Відбір. Від усвідомлення того, що сьогодні перший етап Відбору, і я мушу його відвідати, і я побачу Арденса - Арденса, який обирає дружину - мене добряче трусило.

– Ти це чула? - раптом братик зупинив мене за лікоть.

- Вибач, я трохи задумалася...

- Ось, знову! Там, у кущах... Якась іноземна мова і... нявкання.

І точно: з-поза заростей живоплоту долинало ледь чутне нервове бурмотіння. Тільки це була не іноземна мова, а формула звичайного закляття регенерації. Магині, мабуть, було дуже важко, і щоб не збитись, вона вимовляла слова вголос. За шепотом цілительки ледь чутно розрізнялося слабке нявкання, що більше нагадувало стогін або плач.

Кіт рішуче розсунув кущі. Я поспішила за ним, вже приблизно уявляючи, що ми побачимо. І я мала рацію: відразу за огорожею лежала поранена тварина - величезний кіт, над яким схилилася юна адептка. Кіт, судячи з усього, потрапив у магічний капкан для щурів, у нього були зламані передні лапи і пара ребер. Дівчинка намагалася допомогти, але вона дуже хвилювалася. Від напруги у адептки тремтіли руки і бігли сльози, проте її закляття розповзалося і не трималося цілого, просочуючись крізь пальці, мов морська медуза.

Я придивилася уважніше: візерунок закляття був по суті вірним, ось тільки плетіння було рихлим, та й поворотні точки потрібно краще зафіксувати... Ану-но... Ось, так!

Я підтягла кілька ниток - і візерунок закляття тут же замерехтів, наливаючись силою цілительки. Кіт одразу задихав спокійніше і обдарував мене і його рятівницю поглядом - осмисленим, немов у людини, і сповненим вдячності.

Ще трохи постривай, пухнастий! У тебе ж певно, як і в мого ранкового знайомого хлопця, теж багацько важливих справ і ніколи відлежуватись два тижні...

Я змахнула кистями рук - і на кожній із них заіскрилися два різні закляття. Так, ще пару місяців тому я б витратила по хвилині на кожне з них, тепер же мені було досить просто уявити потрібний візерунок плетіння і наситити його силою. Приємне відчуття, треба сказати... 

Кіт, сповнений енергією та життєвою силою, кивнув нам і зник у кущах. Кіт - той, що мій новоявлений родич, -  шанобливо поплескав мене по плечу, але особливого захоплення не висловив - звичайно, для бойовиків цінніший прояв грубої сили. А ось цілителька дивилася на мене розширеними від захоплення та потрясіння очима:

- Це... Це було... Загалом... Спасибі вам, - нарешті зніяковіло промовила вона.

- За що ти дякуєш мені?

- За те, що не розпустили мого закляття. Я ж бачу, що ви могли створити набагато краще  за одну секунду...

- Не люблю марнувати силу, - "Тим більше не мою" - додала про себе. - І давай на "ти", ми ж майже ровесниці.

- Звичайно, просто я так вражена... А можна ще подивитися, як ти чаклуєш... - несміливо запропонувала дівчина.

- Так, якщо тобі того хочеться...

- Дуже хочеться!

- Ну гаразд, ми якраз ідемо у бік старої лікарні... Приєднуйся, - промовила досить зніяковіло. Так, не думала, що в мене колись з'являться шанувальники...

- Я Дана, - представилась дівчина.

- Анна, дуже приємно...

- Що це за люди? - здивовано запитав Кіт, коли ми нарешті дісталися мого нового житла.

- Ем... Сама не знаю, - я не менш здивовано дивилася на невелику групу чоловіків у капюшонах біля відчинених дверей лікарні.

- Це все твої пацієнти? – тихо, але від цього не менш захоплено прошепотіла Дана.

Я ж стримано привіталася з усіма незнайомцями й увійшла до лікарні... Та так і завмерла: замість занедбаної кімнати, яку я очікувала побачити, я потрапила у цілком придатне для роботи приміщення. У ньому все ще кипіла робота: у центрі кімнати стояв уже знайомий мені хлопчина з палицею, яка заміняла йому милицю, і нею ж вказував іншим старшим парубкам, куди і як рухати меблі. Окрім хлопців у приймальні працювали й жінки, вміло орудуючи ганчірками та щітками – цим батальйоном керувала жвава кравчиня.

- О, леді Анно! - швачка побачила мене, енергійно схопила під лікоть і змовницьки прошепотіла, наче ми вже були давніми знайомими: - Сьогодні до мене надійшло аж п'ять заявок від перших модниць Академії про зміну кольору та фасону форми - всі хочуть таку ж, як у вас! Але я всім заявила, що тканина буде лише наступного тижня, так що ви поки що поза конкуренцією!

- Дякую, - я кивнула, хоч питання унікальності форми мене зараз анітрохи не турбувало. - Ви краще поясніть, що тут відбувається.

- О, це, леді Анно, все той кульгавий хлопець організував, та й ми з сестрою та її подругами приєдналися. Ще хвилин п'ять, і можна розпочинати прийом. На вихідних ще фарбуванням  займемося, інші кімнати доведемо до розуму, а потім вже до фасаду приступимо.

- Але хто всі ці люди? І ті, зовні...

- Я - Миш, - швидко підскочив хлопець з переломом. - Я вранці не встиг представитися. Трохи дивне ім'я, ви не сміятиметеся? - зніяковів шибеник.

- Ну що ти, у мене ось братик Кіт...

Хлопець усміхнувся і продовжив:

- Це Кульгавий, а це Мовчазний Бен і Ситий Ерні, - вони мої колеги з цеху. А там на вулиці теж мої знайомі, але вони тут інкогніто, їм статус не дозволяє прибиранням займатися, - потім Миш роззирнувся на всі боки і вкрадливо прошепотів, наче ділився страшною таємницею: - Вони з Гільдії.

- А цей твій цех... Ремісничий, так? - з підозрою поцікавилася я.

- Можна і так сказати, - підморгнув Миш і кинувся вказувати своєму "колезі", куди треба ставити кушетку.