Глава 30.1

Понеділок. Початок мого навчання в Академії драконів. Початок Відбору наречених для Арденса.

Я йшла вимощеною бруківкою вулицею в напрямку моєї нової Альма-матер. Артефакт не переніс мене прямо до навчального закладу, а висадив за квартал від нього. Дарк, що заглядав до мене вранці для вступного інструктажу, попередив, що можливий такий збій, бо навколо самої Академії сильний магічний захисний щит і переміщення в її межах неможливе.

Вулиця була жвавою: спудеї поспішали на пари, біля навісів із фруктами кипіла торгівля, носилися з дорученнями дрібні підсобні робітники, порипуючи, їздили карети. Шум, сміх, розмови і суперечки, іноді лайка і просто вигуки - місто вирувало своїм галасливим, але водночас розміреним спокійним життям.

Мабуть, мені сподобалося б... Якби я не усвідомлювала, що я в Дракгарді - в самому серці країни драконів. Але я усвідомлювала це, і тому відчувала себе чужорідним, стороннім тілом. Якби у мене був плащ, бачить Всевидячий, я б укуталася в нього, як кажан у свої крила. Мила архітектура невисоких цегляних будівель, прикрашених квітами в горщиках, зараз викликала відторгнення, я чекала каверзи звідусіль. Навіть від доброзичливого продавця солодощів, що люб'язно запропонував мені медовий крендель, я відскочила, як від отруйної змії.

Коли ж у височині з'явився чорний силует крилатого ящера, я шарахнулася під невисокий балкончик, і вже звідти спостерігала, як дзвінкоголосі дітлахи радісно махали руками і привітно кричали "Патрульний, дивіться, патрульний!". Вигляд дракона ні в кого не викликав жаху, навпаки: всі весело, із захопленням і вдячністю вітали його і називали "захисником". І тільки коли крилатий патрульний уже був далеко, я висунулася зі свого сховку і дозволила собі потай розглянути його. Просто твариною це найдавніше творіння не можна було назвати - це був потік чистої магії, потужної, споконвічної, нестримної. Вона клекотіла в нього замість серця, струміла по жилах замість крові, і вона, а не крила, несла його повітрям. "Яка краса!" - я, попри всю мою нелюбов, не змогла стримати захопленого зітхання.

- Ай! - раптом недалеко від мене пролунав крик. - Ааай, ой мамо, аай!

Я озирнулася: невеликий хлопчина років дванадцяти впав і тримався за коліно, при цьому підвиваючи та волаючи про допомогу. Хм, травма у хлопця була зовсім незначна, а ось його стогнання були такими жалібними і гучними, що це викликало підозру - чи не шахрай він.

Однак я все одно поспішила на допомогу. І тут з-за повороту вискочила карета і, наїхавши на камінь, підозріло нахилилася, погрожуючи перевернутися прямо на мого потерпілого. Хлопець же, забувши про свої колишні поранення, жваво відскочив... і влучив ногою в стічну канаву. Пролунав хрускіт, а за ним несамовитий крик. Проклятий Урх! Не було сумніву, що кінцівка у хлопця  тепер зламана навсправжки.

Парубчисько тепер перестав кричати, він обіймав ногу і похитувався вперед-назад, лише тихо стогнавши.

- Я цілитель, я допоможу! - я присіла біля потерпілого, навіть не усвідомивши, що вже відправила в його пошкоджену кінцівку діагност.

- Егрр, - крізь зуби простогнав хлопчик. Від його колишньої театральності не залишилось і сліду. Тепер йому було справді боляче.

Я ж, не соромлячись, зачерпнула сили Арденса (все ж таки для його підданого стараюсь, а не для себе) і створила повітряну шину. Сплела заклинання для регенерації, знеболила - в принципі, цього було б достатньо, щоб нога нормально зрослась.

- Готово! - я підбадьорливо усміхнулася. - два тижні спокою, і будеш, як новенький.

- Дякую! - щиро відповів хлопець. Тепер з його очей текли сльози, які бувають, коли легшає після сильного болю. Він сором'язливо витер їх брудним рукавом. - Ось тільки два тижні відсиджуватися мені ніяк не можна. - Малолітній пройдисвіт приречено похитав головою. - У мене завтра важлива справа, треба бути у формі.

Яка може бути важлива справа у дванадцять років!? А, гаразд, все одно зайнятися мені тут особливо нема чим...

- Добре, давай я тоді загляну до тебе додому ввечері. Знаю я один спосіб, так що завтра вже бігатимеш точно не гірше, а, може, навіть швидше, ніж раніше, - я підморгнула хлопцеві. Він мені чимось симпатизував.

- Правда!? А ви можете!? – захоплено вигукнув мій пацієнт.

- Звичайно, я все можу, - серйозно кивнула.

- Ух ти! - а потім хлоп'яга спохмурнів і глянув з побоюванням. - Але в мене зовсім нема грошей.

- Це нічого. Саме зараз мені і немає на що їх витратити.

Хлопець мені явно не повірив, проте переконувати не став.

- Ось тільки... До мене додому ніяк не можна, там цеє... Не можна, словом...

Я спохмурніла:

- Я навчатимуся в Академії. Ось, - я простягла аркуш паперу від Дарка, - ось тут я живу. Якщо ти зумієш пробратися на територію, то...

Хлопець вихопив записку з моїх рук.

- А-а-а, то це гостьові будиночки біля старого шпиталю. Ось так удача! До лікарні може увійти будь-який городянин, тож проблем не буде! Я вас там чекатиму!

Малий ще раз мені подякував і швидко пошкутильгав геть, видно побоюючись, що я передумаю чи вимагатиму плату.

Я ж поспішила до Академії. І тільки біля самої брами помітила, що решту шляху я пройшла з усмішкою на обличчі, більше не відчуваючи себе такою чужою,  забувши, що я в тилу ворога...

До першої пари ще залишався час, щоб заглянути у мій новий пристанок. Артефакт переміщення дозволяв мені переправлятися до Фелікса і назад в Дракгард за лічені миті, так що половину вільного часу я зможу проводити тут, на своїй особистій території, не побоюючись або не сподіваючись, що будь-якої хвилини може заглянути Арденс...

Моїм житлом виявився окремий будиночок, що впритул примикав до невеликої будівлі з облупленим вицвівшим фасадом. "Ймовірно, це і є стара лікарня. Цікаво, це просто збіг, що вона до мене так близько?"