Глава 25.1

Заснути мені вдалося лише під ранок. Ребекка повернулася з балу невдовзі після мене і теж була розбита горем: лорд Лей, у сенсі - Бахтієр, весь вечір танцював лише з нею однією, але потім сказав, що це їхня остання зустріч. Тож півночі ми з сусідкою безутішно ридали. Ребекка навіть поривалася вирушити разом із Бахтієором у Загір'я - а там що буде то й буде. Але  невдовзі вона передумала, вирішивши, що ще одною дитячою витівкою лише відштовхне чоловіка. І все ж я бачила, що сусідка просто так від свого кохання не збирається відступатись і серйозно намірилася змінити місце проживання, як тільки знайдеться пристойний привід. Я ж за цю ніч тільки зміцнилася у своєму рішенні не залишати Арату.

Ранок видався морозним. Я думала, що на шляху до стаєнь не зустріну жодної душі - все-таки бал учора закінчився дуже пізно. Однак я помилилася: головною алеєю неспішно йшла ціла делегація з королем Арати і спадковим принцом на чолі. Дещо осторонь трималися репортери передової преси не тільки моєї рідної країни, а й Загір'я. Судячи з одягу для верхової їзди, процесія прямувала теж на стайні. Мабуть, вирішили покататися околицями або до старих корпусів Академії навідатися - як-не-як історична пам'ятка.

Проклятий Урх, як же невчасно! Зустрічатися з Його Величністю в тісних коридорах конюшень не було жодного бажання, втім, як і чекати, поки вся делегація неквапливо збереться на прогулянку. І я звернула на припорошену снігом стежку, сподіваючись зрізати шлях, і додала ходу в надії проскочити вперед. Залишалося уповати, що Фелікс слідує девізу, що пунктуальність - ввічливість королів, попри те, що він лише молодший принц. Можливо, він уже підготував коней, і ми покинемо стайні ще до прибуття делегації. Я дуже на це розраховувала.

До центральних воріт, до яких прямувала процесія, було йти довше, що теж давало мені крихітну фору в часі, бо я ж ввійшла через найближчі непримітні двері з протилежного від воріт боку. Зупинилась на кілька секунд, даючи очам звикнути до приглушеного освітлення стайні. Після яскравого снігового блиску я почувала себе сліпим кошеням.

Раптом почувся несамовитий крик, коні заржали, а напівтемрява приміщення освітлилася яскравим спалахом. Після цього вибухнуло ще кілька бойових заклять -  і все стихло. Лише коні в стійлах продовжували тривожно прясти вухами і похрюкувати.

 Що це було!? 

З найгіршими передчуттями я поспішила у бік блискавичної битви. Бігти довго не довелося.  Я вилетіла з бічного відгалуження до центрального широкого коридору,  і завмерла, ледве стримавши зойк. Нічого страшнішого я в житті не бачила: на голій земляній підлозі  у калюжі власної крові лежав поранений чоловік, при чому складалося враження, що його роздерла гігантська хижа тварина або ж він потрапив під жорна якогось жорстокого бойового закляття: рани були настільки величезними і кривавими , що я могла їх бачити навіть у напівтемряві і з такої неблизької відстані. А над чоловіком...

Я знову ніби осліпла, але цього разу тому була виною не різка зміна освітлення...

Над чоловіком на колінах стояв Арденс... А на кінчиках його пальців блакитними іскорками ще догорала бойова магія...

Задушивши в собі крик жаху, наче на чужих ногах, я зробила ще кілька кроків уперед. І знову закляла. Цього разу крик болю-горя-жаху-розпачу втримати не вдалося, оскільки у потерпілому чоловікові я впізнала Фелікса.