Глава 23.1

Весь наступний день я провела у ліжку. Ридала не перестаючи. Біль поглинув мене, розриваючи зсередини, шматуючи по-живому. Мене прорвало, як весняна повінь ламає греблю. Ридання розривали грудну клітку, я кричала і вила, уткнувшись обличчям у подушку.

Ребекка намагалася втішати мене, але я поки що не була готова до зовнішнього впливу. Мені було боляче – це все, що я знала, все, що я могла відчувати. Там у грудях, де зовсім недавно горіла любов, осяюючи собою все моє єство, тепер чорніла обвугленими краями відкрита рана. Мені здавалося, що краще не мати серця, що краще було не закохуватися.

Думок не було. Тільки всепоглинаючий біль.

Другого дня я теж провела, уткнувшись поглядом у стіну. Сльози скінчилися. Я була спустошена. Мені не хотілося жити, не хотілося дихати. Мій стан нагадував шок після поранення. Зате нарешті повернулися думки, накотивши лавиною спогадів. Я з маніакальною наполегливістю прокручувала всі наші зустрічі з Арденсом, усі наші розмови. Проклятий Урх, а він неодноразово мені натякав на свою драконову сутність, ніби підводив мене до своєї таємниці...

Всевидячий! Краще б не знати його! Зараз би не було так боляче!

- Слухай, а як гадаєш, лорд Лей теж дракон?

Я повільно повернула голову у бік Ребекки. І коли вона лише встигла повернутись? І навіть переодягтися? Зараз сусідка простягала мені м'ятний чай.

Я вже хотіла відповісти, що ні, лорд Лей напевно людина, адже він - один із найпорядніших і найблагородніших людей, яких я коли-небудь зустрічала... Але тут мій погляд зачепився за стопку листів Луїзи, які я так і не перечитала. І щось у моїй голові клацнуло:

- Так, Бекко. Він – дракон, – я втомлено потерла скляні, почервонілі очі. Те, що лорд Лей дракон, для мене теж було черговим потрясінням, але мене схвилювало не тільки це. - І він – чоловік Луїзи.

– Як? Не може бути! – не повірила сусідка.

- Стривай! Зараз я...

І я почала діставати листи з конвертів, швидко пробігаючи очима.

- Ах, ось! Слухай: "А ще Бахтієор так смішно лається, він постійно говорить "лисий дідько". Це вони з його найкращим другом (вибач, імена імператорської сім'ї не можна називати) придумали вдвох... Уявляєш, Головнокомандувач і його заступник, а як малі діти. .. Тепер так пів двору висловлюється: кому сподобалося, а хто підлизується просто..."

Мені ця лайка не здалася новою, тому що потім Луїза часто її використовувала, але я геть забула, де саме її зустрічала. А ти на неї одразу звернула увагу... І про Луїзу Лей мене якось розпитував, мені це дивним здалося... Так що так: я впевнена, хто він такий.

Ребекка зблідла і перемінилася на обличчі. Але не встигла вона щось відповісти, як простір замерехтів і в кімнаті з'явилися гості: лорд Лей і Арденс.

Лже-Ректор зробив крок до мене, я ж спробувала втиснутись у стіну, якимись божевільними, розширеними від жаху очима дивлячись на нього. Я не була готова його бачити. Поки що ні. Моя рана була занадто свіжою і кровоточивою, і я не знала заклинання, здатного її залікувати або хоча б захистити від нового впливу. І все ж я не хотіла, щоб Арденс бачив мене такою: слабкою, розчавленою... Ось тільки я справді була зломленою, сил не було не те щоб розправити плечі, а навіть підняти підборіддя. Нехай він піде, будь ласка!

Арденс різко зупинився, натрапивши на мій погляд, як на стіну. Зробив крок назад:

- Я йду. А він лишається. Сподіваюся, ви порозумієтеся, тому що я безсилий, - і він зник.

Я сповзла назад на подушку і скрутилася в позу ембріона. Поява Ректора погіршила мій стан, адже він побачив мою нікчемність та біль. Тепер мені не лишилося навіть гордості, щоб приховати за нею своє серце, як за стіною.

Лорд Лей, або Бахтієор, залишився нерішуче стояти. Він переводив погляд з мене на Ребекку, не знаючи з чого почати розмову. Ми з Ребеккою особливою ​​багатослівністю теж не відрізнялися.

- Вибач, - нарешті звернувся до мене лорд Лей голосом, сповненим жалю.

- За що ви вибачаєтеся? За те, що ви – дракон? Чи за те, що приховали це від мене, знаючи моє ставлення? Чи за те, що дружите з Арденсом? Чи через те, що не вберегли Луїзу?

Бахтієор опустив очі... і наткнувся поглядом на листи Луїзи. Здригнувся. Провів рукою над ними, наче боявся торкнутися.

- Сьогодні річниця з дня... З дня її... Як її не стало, - чоловік знесилено опустився на моє ліжко і сперся руками об коліна, закриваючи обличчя долонями. Він не плакав, не стогнав, але я бачила, як йому боляче. Навіть тепер, через рік.

Мені раптом стало страшно: зараз я не знала, люблю чи ненавиджу Арденса, але якби він помер, я б цього не перенесла.

Я спідлоба спостерігала за Бахтієором. Тепер переді мною був дракон. Дракон, якого я більше року звинувачувала у смерті моєї найкращої подруги... І він безмірно страждав. А раніше так само безмірно любив Луїзу... Значить, дракони теж здатні любити, страждати і ненавидіти, може, вони не так і відрізняються від нас?

Я струснула головою: ще зарано робити такі висновки. І... І сьогодні річниця від дня смерті Луїзи! Я навіть не знала точної дати... Як би мені хотілося, щоб моя подруга була зараз зі мною поряд...

- Розкажіть, як вона померла.

- Вона завагітніла. Ми були дуже щасливі. Але... - Бахтієор знову опустив голову, ніби повертаючись у минуле, - але магія була надто сильна... Якби я тільки знав! Але ми були впевнені, що все буде гаразд. Моя магія вбила її. Я вбив її, Анно. Ти теж вважаєш мене винним?

Я здригнулася. Стільки горя та приреченості звучало в його голосі.

- Ви... Ви не винні, - мені було важко це вимовити. Подумати тільки: я втішаю дракона! Адже я й справді вважала саме так, як і сказала. - Це все клятий Відбір. Дракони вже сотню років забирають наших дівчат. І здається мені, що Луїза далеко не перша жертва... Але особисто вас я не можу звинувачувати.