Глава 22

Габріель помітив  мій збуджений стан, але від питань поки що утримався. Він звично взяв мене за руку, замерехтіло закляття переміщення, плетіння якого я вже майже повністю відстежила, і ми опинилися на особистому полігоні Ректора.

Чоловік уже хотів був відійти, але я м'яко втримала його за руку.

- Почекай, - прошепотіла тихо, але наполегливо, зніяковіло відводячи погляд.

Всевидячий, три простих слова, що так легко звучали у мене в голові, було зовсім нелегко вимовити в голос!

- Анна, - Габріель не дав мені зібратися з думками та остаточно набратися сміливості. - Подивися на мене, - він ніжно підняв моє обличчя вгору за підборіддя. – Не варто.

Я глянула йому в очі, в ті чорні вири, в яких, як мені колись здалося, хлюпається безліч жіночих трупів з розбитими серцями. Здається, скоро я буду одним із них. І все-таки я вирішила дійти до кінця.

- Габріель, я... - Але мені не дали домовити.

Чоловік рвучко нахилився і накрив мої губи поцілунком - невагомо, майже не відчутно. Немов прощаючись.

Я обмерла:

- Що відбувається?

Габріель відступив від мене на крок. Мовчав. Погляд його був приречений, але рішучий, між бровами пролягла складочка, яку мені завжди так хотілося розгладити, губи щільно стиснуті.

- Закінчи роботу над кинджалом. Адже тобі залишилося недовго?

- Зараз?

Габріель кивнув головою.

- Але навіщо, адже ми...

- Закінчи роботу над кинджалом, Анно, - повторив Ректор наполегливо, з натиском на кожному слові.

Я нервово сковтнула і дістала зброю. Тремтячими руками сплела діагност і звичним рухом запустила його в піддатливий, майже живий клинок. Через кілька хвилин я дізнаюся його таємницю... От тільки колишнього захоплення я вже не відчувала.

Габріель так і продовжував стояти, не змінюючи пози, не зводячи з мене очей, і навіть, здається, не дихаючи.

Нарешті я відчула теплий дотик до руки – це повернувся діагност. Я, судомно видихнувши, відправила його в магічну проєкцію кинджала. Після того, як останній шматочок мозаїки став на місце, фантом клинка ожив, наливаючись магією. Струми сили запульсували в ньому, виходячи з центру руків'я, немов із серця. Це і був магічний корінь зброї - те, з чого витікала вся його чаклунська сутність. Я затамувала подих і придивилася до плетіння. Так, ось цей візерунок вказує, що кинджал був створений, щоб протистояти групі істот, об'єднаних загальними ознаками, одним словом – одного виду. Що ж це за вид? Я поринула ще глибше в хитромудре переплетення магічних ниток... Ось, є! Цей фрагмент плетіння містив зліпок аури, що належала...

- Драконам, - вражено шепнула я, ледве ворушачи губами.

Кинджал випав з моїх рук, і звук від удару гучною луною рознісся під склепінням стелі.

З мого тіла немов вирвали стержень, прямо по живому, прямо з м'ясом, з плоттю... Я похитнулася...

Габріель кинувся підтримати мене, але я жестом зупинила його.

Я не могла повірити в те, що відбувалося, думки були туманними і тягучими, і все ж логічний ланцюжок склався швидко: Габріель не може вилікуватися від рани, нанесеної кинджалом-вбивцею драконів. Значить, Габріель – дракон.

Габріель – дракон!

Я плюхнулася на попу і закрила обличчя руками. І тут згадалися його слова "Тоді, мабуть, мені варто зізнатися, що я і є той дракон..." Проклятий Урх, він це сказав мені в нашу першу зустріч, ще перед ніччю першої близькості! Я тоді не повірила, засміялася... Засміялася й зараз: надривно, істерично, зі сльозами на очах.

- Анна! - Габріель, здавалося, здригнувся від такої моєї реакції.

- Не підходь до мене, - зойкнула я, виставляючи руки вперед.

Глибина мого потрясіння була настільки величезною, що я ще не досягти її дна.

Думки щезли, голова була порожня. Душа заціпеніла. Сльози... зараз їх просто не було. Я ніби скам'яніла.

Чоловік теж завмер. Він не втішав і не заперечував. Значить, я права...

- Пробач, - шепнув він ледве чутно.

Від звуку його голосу я здригнулася, як від ляпаса, і ніби отямилася від трансу.

Майже не усвідомлюючи те, що роблю, я піднялася, помістивши кинджал за халяву чобота, і підійшла до чоловіка:

- Я огляну твою рану, - сказала безбарвним, позбавленим життя голосом.

- Не треба, Анно, - відповів тихо, м'яко.

- Габріель... - я стиснула губи. - Або як там тебе звуть?

- Ти знаєш.

Так, я справді знала.

- Арденс... Арденс, я обіцяла. А обіцянки я звикла виконувати.

Чоловік мовчки зняв сорочку і повернувся до мене спиною.

Я підняла руку і завмерла в нерішучості за пів сантиметра до шкіри Габ... Арденса. З силою стиснула кулак. Зараз я доторкнуся до дракона ... І найсумнішим було те, що якась частина мене ще тягнулася до чоловіка, хотіла доторкнутися до цієї рельєфної від м'язів спини. Очевидно, я все ще до кінця не усвідомила всього жаху правди, що мені відкрилася.

Нарешті я розплющила очі і легенько торкнулася багряних країв рани. Вони були гарячі, запалені. Очевидно, поріз дуже болів, але чоловік уже звик ігнорувати біль.

Я видозмінила діагност, вставивши в нього зліпок аури дракона з кинджала, і послала легким імпульсом в тіло Арденса. Це було лише для перестрахування, тому що я вже давно знала, яким чином діятиму. Для остаточного плетіння зцілювального заклинання мені потрібно було лише побачити корінь кинджала, а потім повторити його навпаки, у зворотній послідовності.

Невдовзі діагност підтвердив правильність мого припущення. Я швидко створила цілительське закляття і підмінила ним корінь в проекції кинджала. Далі, не зволікаючи і не сумніваючись, не марнуючи ні секунди, рішуче увігнала магічний фантом в тіло чоловіка.