Глава 19.2

- Анно, що ти думаєш з приводу побаченого тобою в Ріці біля кам'яного обеліска? - запитав Габріель відразу.

- Що Арата розпочала війну, а не Загір'я, - відповіла повільно, гадаючи чим викликана така терміновість питання. - Той дракон і людина - ким вони були?

- Обидва були принцами різних країн. Вони дружили. Але для короля Арати потрібен був привід, щоб змусити Загір'я ввести війська, а самому здаватися нещасною жертвою. Він посварив принців... Кажуть, без дівчини там не обійшлося, але то вже деталі. Далі ти знаєш. А маги заявили, що вони побачили, як дракон вбиває принца Арати, а тоді знищили цього дракона, - Габріель стояв в півоберті до мене, дивився у стіну. Потім повернувся, пильно глянув  мені в очі і спитав іронічно: - Тепер дракони не виглядають такими вже лиходіями, чи не так?

- Мої почуття до них не змінилися, і я все ще їх ненавиджу. Тільки раніше я була впевнена, що ми були на боці правди, і мої предки загинули за гідну країну. Зараз Арата не виглядає такою бездоганною. То ти заради цього показав мені ту скелю, щоб я стала лояльнішою до драконів? Навіщо тобі це? - я підійшла до чоловіка і спробувала взяти його за руки. Але Габріель відійшов на крок.

- Заради Великого Ода, твоя ненависть сліпа, Анно! - Габріель скуйовдив волосся і навіть підвищив голос. Ця розмова була важлива для нього, тільки я не могла збагнути, чому саме. - Як ти не розумієш, якщо твої інтереси утискають - ти захищаєшся. При цьому можуть бути жертви, але ж це самозахист. Ти ж не будеш ненавидіти охоронців торгового обозу, які знищили банду розбійників, яка напала на них?

- Буду, якщо тими розбійниками були мої родичі, - я відчувала, що Габріель хоче почути іншу відповідь, але я вирішила бути щирою. Адже моя нелюбов до крилатих ящерів вже настільки в'їлася мені в шкіру, злилася з моїм єством, що знання про те, хто перший підняв меч, уже нічого не змінить і не поверне до життя моїх близьких. - Твій приклад гарний, він ідеальний загалом, але коли мова заходить про окремий випадок, про конкретне життя близької людини - брата, батька, діда, дядька, а не про змодельовану ситуацію, тоді... Тоді ж будь-який раціоналізм і об'єктивність поступаються місцем почуттям. Розум не може вплинути на емоції. Ти можеш мені доводити, що дракони ледь не ангели, але це не поверне до життя діда Веніаміна, якого сім діб катували в казематах... Обідній стіл у моєму родовому маєтку розрахований на сорок душ і в минулі часи за ним було тісно, зараз же за ним сиджу лише я та дворецький... Так що так, моя ненависть сліпа, але це все, що в мене залишилося.

Ректор закинув руки за голову і відвернувся до стіни. Мовчав довго. Лише побілілі кісточки пальців та зсунуті плечі говорили про те, що всередині нього точиться неабияка боротьба. Коли ж він повернувся до мене, його обличчя перетворилося на беземоційну маску, яка нічого не виражала.

- Тоді нам краще припинити наші стосунки, Анно.

Я не повірила у почуте:

- Ти не хочеш більше бачитися зі мною?

- Я не говорив "не хочу"! - і все-таки його самоконтроль дав невелику тріщину. - Так буде краще.

- Чому? - видихнула тихо, все ще не усвідомлюючи, що чоловік говорить серйозно.

- Потім буде більш боляче.

Дуже розмита відповідь, як на мене.

- І як же наші заняття? - спитала сиплим голосом. Сльози підступили до очей, але я не хотіла відвертатися, дивилася просто на чоловіка.

- Я доручу лорду Лею тренувати тебе. Тоді ми взагалі не побачимося аж до балу Прощання з зимою, а потім я покину Академію. Це буде найкращий варіант.

Так боляче мені не було ще ніколи. Звістка про те, що Річард побрався з іншою, не йшла ні в яке порівняння. Я хотіла кричати: на Габріеля на себе, або просто вити від болю та нерозуміння. Тільки я не зронила жодного звуку. Хотілося заплакати. Всевидячий, якби я розплакалася, то, можливо, Габріель не витримав моїх сліз і передумав. Але я не пустила ані сльозинки. Частина мене хотіла істерично крикнути, щоб Габріель забирався з мого життя назавжди, що не так він мені і потрібен... Але ні - жіночі сльози та істерики, можливо, на чоловіків діють ефективніше, ніж виважені слова та вчинки, але це не для мене. Холодна бойова лють - ось той стан, якого пропонувала досягнути мені Ребекка. Вона не прибирала біль, але допомагала на якийсь час забути про неї, загнавши в найдальші закутки свідомості. Я прикрила очі і глибоко задихала, намагаючись абстрагуватися від того, що відбувається. "Що ж, Габріель, хочеш, щоб ми не бачилися, а при цьому не кажеш чому?" Так ось: я не згодна. Я не могла просто так відпустити чоловіка, принаймні поки я точно не дізнаюся причину.

Моя спина була рівною, підборіддя скинуте вгору, мій голос не здригнувся, а зазвучав зухвало, коли я сказала:

- Тобто ви стверджуєте, що тепер моя безпека вас більше не цікавить?

- Цікавить. Але Лей впорається не гірше за мене.

- Вимушена не погодитись, лорд Габріель. По-перше, ви самі заявили, що зможете навчати мене краще, ніж лорд Лей. По-друге, додаткові заняття після затвердження розкладу мають силу обов'язкових. Для обох сторін. Адже ви все ще Ректор, а я адептка, і розклад у мене зберігається у надійному місці, будьте впевнені.

Мої слова змусили губи Габріеля здригнутися в сумній усмішці:

- Чомусь я вважав, що саме ти наполягатимеш на припиненні тренувань. Анно, мені начхати на Статут Академії. Ми можемо продовжувати займатися, якщо наші відносини протікатимуть виключно у рамках навчального процесу.

- Не варто хвилюватись, лорд Габріель, - відповіла максимально холодно. - Вибачте за сьогоднішній випадок у вашому кабінеті, цього більше не повториться.

- Анна! - Габріель зробив різкий крок до мене, але так само різко зупинився. Стиснув губи, стиснув кулаки. На довгу мить заплющив очі. Нарешті видихнув і сказав: - Прекрасно, тоді приступимо до розминки.