Глава 18.2

- Анна ... - Габріель видихнув моє ім'я мені в рот. Потім скуйовдив собі волосся і відсторонився. - Ти знову п'яна?

- Ні, лорде Ректоре, - я повільно знімаю з шиї хустку.

- Тоді що ти робиш? - а сам напружений, кісточки на пальцях побіліли, погляд намертво приклеївся до мене, ловлячи кожен мій рух. Він намагається не показати свого хвилювання, але я бачу, як сильно бажана.

- Спокушаю вас. Не бійтеся, не в рахунок мого боргу.

Чоловік різко видихнув:

- Анно, ти потім пошкодуєш.

- Так-так, не закохуватись у вас, ми не будемо разом – я все пам'ятаю. Але зараз є лише ви і я – завтра не існує. Тільки ти справжній, розумієш? – я розв'язала пояс сукні. Наблизилася до Габріеля і почала розстібати ґудзик у нього на сорочці. Поцілувала  підборіддя, обвила руками шию, притягуючи чоловіка до себе.

Я впевнена, я не сумніваюсь. Нехай я потім пошкодую, але краще шкодувати про те, що було, а не про те, чого не трапилося. До Урха усі заборони! Схоже, найсуворіші норми так званої моралі вигадали найбільші розпусники.

Габріель же впер свій лоб у мій і обхопив мої руки своїми.

- Ні, я маю тобі щось сказати... - Голос хрипкий і такий низький, у мене від нього мурашки.

- Досить розмов. Повірте, немає нічого, що змусить мене зараз передумати, - я піднялася на носочках і сором'язливо, але впевнено, шепнула чоловікові у вухо: - Я хочу тебе...

- Драк Всемогутній, я ж не Крижаний! Анно, ти зводиш мене з розуму!

- Як і ви мене, Ректоре, - і я знову поцілувала його. На цей раз пристрасно, наполегливо, змітаючи останні барикади його самовладання.

І чоловік здався. Він із гарчанням посадив мене на стіл, обпалюючи шию полум'яними поцілунками. Руки ж його сковзнули вгору моїми ногами, аж поки не досягли трусиків. 

Всевидячий! Хіба може бути так добре!?

 - Яка ж ти гаряча! Моя дівчинка! Моя!

Чоловік рухався різко, несамовито. Брав мене, ніби зголоднілий звір після зимової сплячки. Я ж кричала, стогнала, благала і скиглила, дряпала його спину і притискала чоловіка до себе, ніби ми могли стати ще ближче, злитися воєдино.

– Арденс! - видихнула я з гучним стогоном.

А потім стало так добре, що весь світ розлетівся на тисячу уламків, я перестала бачити і чути. Тільки він, тільки я, тільки зараз...

Габріель зробив кілька різких поштовхів і теж завмер, уткнувшись обличчям у мою шию, як божевільний шепочучи моє ім'я.

Ректор неохоче відсторонився від мене, але тільки для того, щоб постелити свій плащ на підлогу і перенести мене на нього.  Хижо усміхаючись, він нахилився до мене і прошепотів безапеляційним тоном:

- Знімай цю понуру сукню та сорочку.

- Ар... Бріель, що ти робиш?

- Якщо ти сама прийшла до мене в лігво, то я тебе так просто не відпущу.

- Але ж ми в твоєму кабінеті, йдуть пари...

- Ти трохи запізно про це згадала, тобі не здається? - Габріель глянув мені в очі: і я знову забула хто я, і де ми. Його темний погляд досі горів бажанням, він обіцяв багато, тягнучи за собою в безодню безумства, спокушав мене... І мені зовсім не хотілося чинити опір. Тільки не цього разу, тільки не йому.

Повертатися до реального світу було важко, але довелося. Вже розпочалася наступна пара. Ми з Габріелем лежали на підлозі на його напрочуд м'якому плащі, а я думала, як добре, що кабінет Ректора оснащений додатковими звукопоглинаючими заклинаннями.

- Я назвала тебе Арденсом. Вибач, мені так ніяково. Але чомусь це ім'я асоціюється з тобою.

Чоловік же лише усміхнувся:

- Дрібниці. Мені воно подобається. Анна, через три хвилини прийде Лей... - ліниво протягнув.

- Як!? - я схопилася і заозиралась в пошуках панчіх.

Ректор же плавно підвівся і почав неквапливо застібати ґудзики на сорочці.

Всевидячий, де моя шийна хустка? І що робити з волоссям! Мене накрило хвилею паніки...

Габріель був незворушний. Він усміхався, насолоджуючись моїми хаотичними метаннями по кабінету.

У двері постукали. Все, я пропала!

І тоді Ректор провів переді мною рукою, і я у віддзеркаленні в  дверях шафи побачила, як лягають на місце мої вибиті пасма, як розгладжується сукня, як вирівнюється бант на поясі.

Наступної секунди двері відчинилися і увійшов лорд Лей. Він, піднявши брову, оглянув  кімнату. Я почервоніла і кинулась до дверей.

- До побачення, лорде Ректоре! Лорд Лей!

- Леді Анно, - обличчя викладача з ББП було гранично чемним.

- До побачення, адептко! - почула я вже у дверях голос Габріеля. - Тільки давай без моралі, і без тебе все знаю, - це вже, мабуть, Ректор звертався до друга.

Я блискавкою проскочила пост секретарки і попрямувала до бібліотеки, щосили вдаючи, що я звичайна адептка і в мене просто "вікно" в розкладі. Тільки порожні коридори моєї Альма-матер мені навряд чи повірили.

Дорогі читачі!

Не забувайте додати книгу у бібліотеку, а також підписатись на автора, щоб не пропускати наступні цікавинки.

А також, звісно, для мене дуже важливі ваші вподобайки та коментарі.

Дякую за ваш інтерес))