Глава 18.1

Габріель переніс мене до кімнати і порадив поспати ще кілька годин. Так само сказав, що сьогоднішнє додаткове заняття можна скасувати, але я не погодилася: адже я обіцяла йому і собі, що відтепер ставитимуся до наших тренувань дуже серйозно.

Як не дивно, мені швидко вдалося заснути, точніше, я просто провалилася в сон. Але незабаром мені довелося розплющити очі, Ребекка трусила мене за плече:

- Анно, я принесла тобі сніданок, щоб ти трохи довше поспала. Чи ти не підеш на пари?

Я застогнала і насилу встала з ліжка. Почувалася не найкращим чином, але відчуття глобальності змін, як у мені, так і в навколишньому світі, нікуди не поділося, як і не зменшилось рішучості кардинально змінити своє життя.

- Дуже дякую. Звичайно, піду, – я звернула увагу, що сусідка не виглядає здивованою. - Ти знаєш про мої вчорашні пригоди?

- Лорд Лей коротко розповів. Я собі місця не знаходила від хвилювання - вже настала ніч, а тебе не було! - але він раптом з'явився і заспокоїв, що з тобою все гаразд, а потім так само швидко зник. Те, що трапилося у "Білому єдинорозі" - це ж жах! Ти як?

- Нормально, - промимрила я, жуючи бутерброд і водночас одягаючись. - Ходімо. Не хочу спізнюватися.

Ребекка здивовано подивилася на мене, але сказати щось не встигла, тому що я вже на повному ходу мчала коридором.

Аудиторія вже була забита студентами. Усі схвильовано перемовлялися, гадаючи, кого ж поставлять на заміну містеру Зельманові.

Як не дивно, я ж згадала про останню зустріч з колишнім викладачам Історії магії навіть без тремтіння: після сну вчорашні пригоди пам'яталися ясно, але вони ніби відбулися не зі мною. Окрім того, події в "Білому єдинорозі" були, звісно, все ще шокуючими, але здавались тепер не такими... масштабними, глобальними в порівнянні з інформацією про війну Загір'я і Арати - як колишньої, так і майбутньої.

Новий викладач не змусив довго себе чекати. Це був солідний чоловік у поважному віці. Він представився, запитав, на чому ми зупинилися і продовжив начитку лекцій:

- Як ви вже знаєте, Загір'я підступно напало на Арату, бажаючи захопити собі наші землі...

Чергова брехня, що втовкмачується нам із пелюшок. Скільки ще неправди чи спотворених фактів подають нам за чисту монету? Не хочу більше витрачати на це свій час!

Я різко піднялася, схопила зошит, сумку і, не сказавши жодного слова, не обертаючись, покинула аудиторію. Спиною відчувала здивовані погляди інших спудеїв і нового викладача - начхати, нехай думають, що хочуть, мене їхні думки зараз не дуже хвилювали. Навпаки, я широко усміхнулася, відчуваючи себе вільною, не потребуючи їх схвалення чи розуміння.

Шлях я обрала прямо до кабінету Габріеля. Я збиралася просити про індивідуальний розклад занять та вибірковий підбір предметів. Адже війна почнеться вже зовсім скоро і у мене є лише кілька місяців, щоб підтягнути свій рівень знань у справді важливих дисциплінах.

У приймальні Ректора Академії володарювала вже знайома мені секретарка. Побачивши мене, вона тут же зробила гордовиту гримасу і кинула повний зневаги погляд. Я ж, повністю проігнорувавши як погляд, так, власне, і саму секретарку, не сповільнюючи ходу, пройшла прямо до дверей Габріеля.

Панночка щось гнівно-обурено заголосила, пориваючись устати з-за столу, проте я навіть не вслухалася. Постукала тихо і, не чекаючи дозволу, відчинила двері.

Ректор був на місці. Він стояв біля столу, важко спираючись на руки. Чоловік був задумливо напружений, похмурий, між бровами в нього залягла глибока зморшка.

- Анна? - Габріель не дуже здивувався моїй появі.

- Є новини!? - я миттю забула про причину свого візиту.

Чоловік кивнув:

- Невтішні. Я не можу зараз розповісти все, але ти не випадково опинилася на поверсі любителів Зілля шибеників. Та й Зельман там...

Я ж підійшла до чоловіка і вказівним пальчиком погладила його чоло, ніби намагаючись розгладити зморшку. Чоловік перервався на півслові, уважно стежачи за моїм пересуванням.

- Що ти робиш, Анно? – спитав тихо. Тепер він справді здивувався.

- Мені не подобається, коли ви хмуритеся. Усмішка вам більше йде.

Габріель усміхнувся, а його обличчя розгладилося, наче скинуло весь тягар денних турбот. Ось, так вже краще.

Я ж, усміхнувшись у відповідь, піднялася навшпиньки і легенько поцілувала Габріеля в губи - це був спонтанний порив, але він мав на мене  несподівано сильну дію. Я сама поглибила поцілунок, намірившись цього разу довести справу до кінця.