Глава 17.1

Через пів години ми опинилися за межею міста, на галявині  серед величезного, хаотично розкиданого каміння. Виникало відчуття, що ці брили тут опинилися внаслідок страшного давнього каменепаду або битви велетнів – не менш страшної та давньої.

Дарк присів на колоду і жестом запросив мене наслідувати його приклад. Мені ж треба було рухатись, я не знаходила собі місця від хвилювання.

- Що таке "пралум"? - нарешті спитала я.

- Чоловічий поєдинок. Без правил, без зброї, магії.

- Це нонсенс, - я нервово облизала пересохлі губи і зупинилася навпроти Дарка. Той так само виглядав абсолютно незворушним.

- І чому ж?

- Якщо він без правил, то як можна гарантувати, що хтось не скористається зброєю чи магією?

- Так, таке бувало.

- Як ти можеш бути таким незворушним? Ми маємо повернутися. Габріель там один. Якщо всі вони накинуться на нього, то йому не встояти.

– Ні. Ти віриш йому, то повір і в нього.

- Хто ти такий? - спитала Дарка прямо.

- Слідопит, розвідник, шпигун - мене називали по-різному.

Я не очікувала, що чоловік відповість чесно, без вивертів. Що ж, якщо він щирий зі мною, то я можу цим скористатися. Все ж таки будь-яка розмова краще, ніж вимотувати себе порожніми переживаннями.

- Ти збираєш інформацію для Габріеля?

- Саме так.

– Ви давно знайомі?

- Я знав Габріеля ще підлітком. Ще той шибеник був, треба сказати.

- А потім?

– Потім я був його командиром.

- А згодом ваші ролі змінилися?

- Так.

- Дивно.

- Чому ж? Він чудовий командир.

- Ти теж вважаєш, що буде війна із Загір'ям?

- Раніше, ніж ти гадаєш.

- Але навіщо драконам воювати з нами? Що їм потрібно?

- А ось це ти мені скажи.

Я розгубилася.

- Вони багаті, їм нема чого воювати заради грошей. Дівчата? Відбори й так дають наречених. Наші землі? Відкрити шлях на Вірму?

- Землі Арати та Вірми Загір'ю не потрібні. Вони бідні, як і люди, які живуть на них. І нас розділяють гори.

– Нас?

- Загір'я та Арату.

- Виходить, Загір'ю війна ні до чого. Тоді й переживати нема чого.

Дарк схилив голову і лукаво глянув мені в очі.

- Анно, Загір'ю війна не потрібна. Але ж вона буде.

- Ти також вважаєш, що це Арата почне війну.... Але це ж маячня, хіба ні? Що потрібно Гершандту від Загір'я? Хіба... Хіба що горезвісні скарбниці драконів... - прошепотіла я.

Дарк знову заплющив очі і притулився спиною до каменю, даючи мені можливість самій осмислювати свої ж висновки. Раптом чоловік підхопився і відтіснив мене до скелі, закриваючи собою.

Я нічого підозрілого не помітила. І лише через хвилину на галявині з'явився Габріель. Я не втрималась і кинулась на шию. Живий! І навіть ніби цілком  неушкоджений. Втім, я незабаром схаменулась і скромно відійшла вбік, страшенно знітившись через свою нестриманість і такий відкритий вияв почуттів. Ректор же відпустив мене з явним небажанням.

Дарк ударив Габріеля по плечу.

- Радий, що ти так скоро вибрався.

- Невже переживав?

- Так, хвилювався, що твоя Анна з мене всю душу витрясе.

- А ти? - чоловік повернувся до мене.

- Звісно. Адже ви обіцяли показати мені щось цікаве.

– А ми вже на місці. Секунду, пошлю вісника Лею, нехай загляне на вогник у той бордель.

- Значить, таки бордель... - примружилася я, усміхаючись.

- Ти знаєш, як опинилася на нижньому ярусі?

- Я... заблукала, мабуть. Але гадки не маю, як я могла не помітити сходи.

- От і я про те. Нехай Лей усе з'ясує. Раптом магічний слід залишився.

- Я теж піду озирнуся. З Міністром фінансів навряд чи тепер вдасться переговорити, він також був під Зіллям. Але, може, щось і вдасться рознюхати, - сказав Дарк і зник у чагарнику, залишаючи нас із Габріелем самих.

- Ти як? - спитав Ректор тихо.

- Складно сказати. Я все ще не зрозуміла усього. Але його язик, його губи... Огидно! Мені терміново треба помитися, хоча навряд чи це допоможе,  - мене знову пересмикнуло.

- Краще б я там усе спалив, - приглушено, немов звертаючись до самого себе, шепнув Габріель і зарядив кулаком у скелю. Посипалася кам'яна крихта. Кам'яна? Ні, не може бути, то, напевно, була земля, а мені здалося. - Дарма Дарк зупинив мене.

Габріель обійняв мене, погладжуючи по спині та голові. Я ж відчула себе спокійно, затишно та захищено, в абсолютній безпеці.

- Вибач. Я так винен перед тобою. Не треба було тебе відпускати.

- Облиште. Мені потрібно було в жіночу кімнату.

Габріель помовчав, а потім різко видихнув, ніби вирішив зізнатися в чомусь потаємному:

- Я дуже злякався, коли почув твій крик.

- Але я не кричала, - здивувалася я.

Чоловік здивовано підняв брови:

- Ти покликала мене.

- Про себе. Не в голос.

- Дивно. Очевидно, це якась властивість щитів... — промовив задумливо.

- Яких щитів? - адже на мені не було ніяких щитів, я б точно помітила.

- Захисних. Не бери в голову.

- Як все пройшло? Ви не поранені?

- Пару подряпин. Дрібниці.

- Звичайно. Усі чоловіки так кажуть, а потім тихенько стікають кров'ю. Сумнівний героїзм, як на мене. Тож краще я сама перевірю. Це секундна справа.

Я сплела діагност, але чоловік перехопив мою руку:

- Дякую, не треба.

- Припиніть постійно відкидати мою допомогу. Це навіть образливо! – перебільшено обурилася я.

Габріель примирливо усміхнувся і підняв руки, ніби здаючись на милість переможця:

- Гаразд, можеш мене оглянути, але без магії.

- Чому? - здивувалася я.

- Магія тобі сьогодні ще знадобиться.

- Гаразд, як скажете. Хоча так було б набагато простіше. Створіть світоч, будь ласка.