Глава 16.3

Не встигла я обернутися або хоча б скрикнути, як мене різко смикнули назад, спиною притискаючи до чоловічих грудей. Мої руки відразу ж затиснули в капканах-обіймах, а долоні чоловіка ковзали по моєму тілу: одна намацала груди і сильно стиснула, інша ж спустилася вниз живота і почала поспішно задирати сукню. І одночасно з цим мене обдало жарким подихом, а гарячий, мокрий язик з натиском торкнувся вуха, провівши вологу доріжку до вилиці.

Це було огидно! Я заціпеніла на секунду, а потім почала різко відбиватися і лягати ногами. Точніше – я намагалася, але мене тримали міцно.

- Ти така норовлива, Анно, - голос єлейний, вкрадливий. І знову язик волого пройшовся по моїй щоці. Я скрикнула, ось тільки мій рот закрили долонею. - Ну-ну, не кричи, нікому до тебе немає діла.

Справді, ніхто навіть не косився у наш бік. На Габріеля теж сподіватися не доводилося: навряд чи він почує, навіть якщо мені дадуть закричати. Адже мало того, що він у якомусь іншому залі, то ще й під заклинанням Полога тиші...

- Анна-Анна-Анна-Анна... - чоловік різко смикнув мене за волосся назад, нудотно заслинивши губами шию. Поцілунком навряд чи це можна було назвати. - Адже ти вже була з чоловіком. Раз? Чи більше? А може їх було кілька одразу? Тобі сподобалося, ммм, Анно?

Я ледве не почала схлипувати від відчаю і безпорадності, готова піддатися паніці... Як у моїй голові спливли слова Габріеля: "Прикидайся слабкою, але будь рішучою"...

І я розслабилася. Невідомий чоловік відразу вловив зміну в мені і став ще наполегливішим:

- Та ти шльондра, Анно! Тобі подобається, чи не так?

- Так, - я насилу витягла зі свого горла звук, схожий на стогін.

- Ми з тобою непогано розважимося. Ти любиш кричати, Анно? Сподіваюся, що так... І ти ж не сумуватимеш за Академією? Я, як бачиш, зовсім не сумую...

Чоловік знову обхопив мої груди - я ж доклала всіх зусиль, щоб не стрепенутися, а навпаки - пригорнутися ближче до ґвалтівника, і знову тихо застогнала.

- Ось так, дівчинко...

І тут незнайомець втратив пильність і трохи послабив хват. Я ж з усієї сили дуже різко наступила йому на ногу - шкода лише, що я не на підборах - і пірнула вниз, вислизаючи з примусових обіймів і попутно витягла з халяви кинджал. Крутнулась, повертаючись до нападника обличчям і розриваючи дистанцію. Виставила зброю вперед і, здуваючи волосся з очей, зиркнула в обличчя... містеру Зельману - колишньому викладачеві Історії магії, якого звільнив Габріель за розголошення результатів Огляду.

- Урхова дочка! Ти за це заплатиш! - Зельман облизав губи і ступив до мене.

Я ж відступила, вдивляючись в обличчя колишнього викладача – і тут мене накрило хвилею паніки. Вигляд чоловіка був моторошним: його очі гарячково блищали, шкіру покривали великі краплі поту, щоки розчервонілі, губи спотворені чи то в голодній посмішці, чи то оскалі, волосся розпатлане, на шиї і скронях виднілись сині, розбухлі вени. А зіниці - різні: одна звужена, друга  розширена - тут очевидна або травма мозку, або дія одного дуже сильного і дуже забороненого коктейлю з магії та психоделічної трави, в народі названого Зіллям шибеника. Назва проста, адже за його вживання передбачалася страта легко здогадатися яким способом.

Особливість зілля була в тому, що воно на короткий час дарувало небувалу силу, загострювало реакцію, вселяло відчуття всемогутності і вседозволеності, і заразом начисто позбавляло здатності ясно мислити і адекватно оцінювати ситуацію. Спочатку це зілля використовували під час військових кампаній, але швидко відмовилися: армія виходила дуже сильна, але фактично не контрольована. До того ж, воно викликало залежність вже після першого вживання і щоразу вимагало збільшення дози.

Зараз переді мною була істота, в якій прокинулося все гірше від містера Зельмана, тільки з втричі збільшеною силою та повною відсутністю розуму.

"Арденсе, допоможи!" - заволала я про себе.

Навколо нас потроху почали збиратися відвідувачі клубу. Ось тільки нічого хорошого мені це не віщувало. Їхня реакція лякала мене ще сильніше: вони сміялися і улюлюкали, ще більше заохочуючи Зельмана. Всевидячий, та тут половина з них під Зіллям шибеника, якщо не всі!

- Я оволодію тобою прямо тут, на підлозі, адже ніхто не заперечує? - бризкаючи слиною і блискаючи шаленими очима, вигукнув Зельман. Його слова зустріли захопленими схвальними вигуками і реготом.

Крапелька холодного поту скотилася в мене по спині, а серце було готове втікати за нею у п'яти.

Бігти?

Я знову обвела поглядом натовп – це неможливо. Зальман навпроти, а решта – жінки та чоловіки, що оточили мене – всі вони перетворилися на одну божевільну істоту, яка жадала мого тіла і крові. Мені не вибратися звідси... Але й просто так здаватися я не збиралася.

Я атакувала першою – не сумніваючись і не зволікаючи, Габріель пишався б мною. Але кинджал зачепив лише руку колишнього викладача Академії, хоча я планувала запустити їм під ребра, в серце. Зельман загарчав, бризкаючи слиною і вишкірився, наче звір.

Тут моєї спини торкнулися чиїсь руки - я заверещала і крутнулася, заносячи кинджал, готова рубати всіх підряд, без розбору. Але зброї не дали досягти мети – вона зупинилася за пару сантиметрів до очей Габріеля. Габріеля! О Всевидячий!

- Це я, - сказав чоловік, ловлячи мій божевільний погляд у полон своїх холодних, спокійних очей. - Тихо-тихо, не падай, моя дівчинка. Будь сильною ще трохи, я тебе витягну, обіцяю.