Глава 13.3

- Бекка, закрий назад штори, будь ласка. Це світло мене вбиває, - простогнала я, коли сонячний промінь різнув по очах не гірше ножа.

Знову почулося шарудіння штор і я знову застогнала - вже полегшено. Втім, очі розплющувати не поспішала: вставати не хотілося. І навіть якби хотілося, то не моглося.

Голова тріщала по швах, а коли я спробувала її підняти - мене ніби тріснули кувалдою, тож я залишила і цю витівку. Все тіло нило, до горла підступала нудота... Ой-йой! Клятий Урх, мене ж зараз вирве! Очі розплющилися самі собою і тіло навіть зробило незграбну спробу схопитися... Дуже незграбну... Але, слава Всевидючому, поряд зі мною виявився порожній мідний таз, тож нікуди бігти не довелося.

Всевидячий, як гидко - мене не рвало з часів глибокого дитинства, коли я отруїлася старими грибами. І ось так вляпалась на рівному місці. Я витерла краєчок губ рукавом і трохи підняла голову, розширюючи поле огляду, сподіваючись відшукати воду або хоч якусь рідину, придатну для пиття. Принагідно не пошкодувала краплі магії, щоб зробити свіжим подих. Від цього якось одразу легше стало, навіть у голові трошки прояснилося.

Ооо! Графин з водою! Поруч стояла ще й склянка, але я її проігнорувала, воліючи пити прямо з горла.

- Ось і казочці кінець, - звідкись із-за периметра мого огляду пролунав низький іронічний голос.

Від несподіванки я поперхнулася, розпорошуючи дорогоцінну вологу навколо себе. Якби штори були відкритими, напевно, з'явилася б веселка...

Насилу наказала своїм очам дивитися і бачити навколишній світ. Я була в кімнаті – в абсолютно незнайомій. Лежала  на плащі – до болю знайомому. Втім, навіть без тричі проклятого плаща я вже знала, в чиїй спальні знаходжуся.

Як я опинилася тут? Останнє, що я пам'ятала, це розгніваний погляд Габріеля та мої нікчемні потуги зробити віджимання. А далі темрява. Проклятий Урх, невже я заснула просто на землі!? Який сором...

Господар апартаментів стояв біля вікна, ховаючись у затінку штор. Спостерігав за мною. Усміхався.

Якого дідька він завжди задоволений у ті моменти, коли мені критично погано?

- Я, як справжній дракон, притяг у своє темне лігво принцесу, чекаючи на її прекрасне пробудження... От тільки сумніваюся, що в казці все відбувалося саме так.

- Припиніть порівнювати себе з драконом, - я плавно присіла-перетекла на попу, спершись спиною об стіну і знову прикрила очі, вгамовуючи запаморочення. - Інакше я можу не втриматись.

- І? Що ж ти зробиш? - долинуло вкрадливе. Я не бачила, але всім тілом відчувала, що Габріель наближається до мене. Жах, і я не противна йому зараз?

- Скористаюся зброєю, що ви мені самі дали, - і я витягла з-за халяви чобітка кинджал, що тепер слухняно завжди носила з собою, і, не дивлячись, виставила його у бік, в якому передбачався чоловік. На мій подив, клинок уперся у щось тверде. Довелося знову розплющити очі: вістря зброї торкалося грудей Габріеля, який навпочіпки присів біля мене. Сам чоловік, здавалося, абсолютно не помічав дотику сталі.

- То ти з'ясувала, що ця зброя проти драконів? - Габріель провів лукавим поглядом кинджал, що я опустила і зібралася сховати назад у чобіт. На його губах танцювала усмішка.

- Щодо драконів не скажу, але проти вас він точно згубно діє - це ми знаємо і без моїх експериментів. Так що не зліть мене, Ректоре.

Габріель усміхнувся. Я ж незграбно, неслухняними пальцями, боролася зі шнурівкою чобітка. І тут мій мозок пронизала раптова думка... Ні, навіть не думка, а критично гостре відчуття того, що я і Габріель на цьому самому плащі були злочинно близькі. І ті пів метра, що розділяли нас із чоловіком, виявилися мізерною відстанню, і я кожною клітиною свого тіла відчувала його присутність поряд. Стало спекотно, з кімнати наче викачали все повітря. І водночас унизу живота раптом зародилося гаряче відчуття збудження. У голові замиготіли інтимні спогади. Адже це він – мій перший та єдиний чоловік. І це він зараз прямо біля мене, навколішки.

Одночасно мені знову захотілося провалитися крізь землю від сорому.

Я завмерла, не в змозі знову глянути на Ректора: раптом він здогадався про мої думки?

Габріель мовчки забрав шнурки з моїх застиглих пальців і почав далі шнурувати черевик. Чоловік уже не усміхався. Вже не знаю, чи справді прочитав мої думки, але можу присягнутися: зараз він думав про те саме, про що і я. Його рука плавно зіслизнула з чобітка на мою ногу і він провів нею вверх, зупинившись на коліні. Далі рука не пішла, але  погляд...  Повільно, сантиметр за сантиметром він жадібно підіймався по моєму тілу, здавалося не помічаючи навіть перепони, у вигляді  одягу, поки не досяг моїх очей.

Його чорні, затуманені пристрастю. Мої такі ж, лише карі.

- Не зустрічайся більше з Моргенштаймом, - сказав тихо.

- Хіба ви не цього хотіли? - смисл слів чоловіка доходить до мене довго, тому що я зараз вся в його очах - і серцем, і думками.

- Хотів. До того, як побачив, як він тебе цілує, - Габріель схилився до моїх губ, але завмер, ледь торкнувшись до них.

Я, звичайно, невимовно зраділа, що не пошкодувала сил на освіжаюче заклинання, але все одно раптом сильно запанікувала.

- Мене зараз знову знудить, - ляпнула перше, що спало на думку, хоча нудоти вже практично не відчувала.

- Вважай, що це тебе врятувало, - усміхнувся чоловік і нарешті вернув кинджал на його місце за халявою. Неспішно зашнурував черевик і відійшов назад до вікна.

- Чому ти напилася? – спитав несподівано.

– Що?

- Чому ти пила перед побаченням? Коли ми були разом, у нашу першу ніч, ти відмовилася зробити навіть ковток вина.

"У нашу першу ніч", - цю фразу Габріель промовив з натиском на слові "першу", даючи тим самим зрозуміти, що вважає її точно не останньою. Адже він може вимагати з мене борг у будь-який момент. Я ж не зможу відмовити. "Та й навряд чи захочу відмовляти", - подумала я із соромом, відчуваючи як щоки зрадливо заливаються червоним.