Глава 13.1

- Ти в цьому підеш на побачення з королем Академії!? Ось у цьому!? - з перебільшеною трагічністю в голосі запитує Ребекка.

- Взагалі-то "ось це" - це форма нашого навчального закладу. Вже раз у ній ходила - і нічого, Франк залишився задоволений. До того ж мені все одно більше нічого одягнути.

- Давай я тобі свою сукню позичу. Зелена атласна має підійти, вона ж на пояску. Наша коричнева форма вбиває на тобі всі фарби. Приміряй, не пошкодуєш.

- Дякую, звичайно, але піду я все одно у формі. Я ж з Франком порвати хочу, а не закохати в себе. Мені ось більше спідня сорочка потрібна, адже моя змінна ... емм ... постраждала загалом, - я залилася червоним, і опустила погляд.

- А ось із цим проблема... В Академії нову складно дістати. Хіба що в Ріцу в  крамницю готової сукні на вихідних потрапити... Тоді уже завтра необхідно подати прохання і оформити перепустку.

Я зажурилася: непередбачені витрати вже почалися, а зараз лише початок триместру. Але діватись не було куди.

- Так, займусь. Гаразд, Бекка, я пішла. Ще з кинджалом хочу попрацювати, тож постараюсь скоро повернутися.

- Постарайся, бо ж ввечері почне діяти заклинання відтермінованого похмілля...

Ох, точно! Який жах. Вчора ми випили лише по келиху вина, не думаю, що похмілля буде серйозним, але краще все ж таки в цей момент бути вдома.

З Франком ми домовилися зустрітися біля фонтану у парку. Я планувала перепросити хлопця за те, що дарма морочила йому голову і пояснити, що я навряд чи зможу щось до нього відчути. Я вважала, що так буде правильно. Звісно, краще було зовсім не погоджуватися на це побачення, підкоряючись раптовому бажанню роздраконити Габріеля, але, що зроблено, те зроблено.

У вухах раптом зашуміло, і це точно не був шум фонтану. Я струснула головою - не допомогло, тільки зір трохи погіршився. Це було дивно, але чомусь мене зовсім не схвилювало. Навпаки - настрій покращився, навколишній світ став приязнішим, а погляди адептів добрішими. Захотілося веселитись, захотілося пригод.

Франка біля фонтану ще не було. Знічев'я я запустила у воду кілька камінчиків, а потім, як жвава гірська кізочка, застрибнула на огорожу - дуже тонку і хитку, треба зауважити.

- Анно, що ти виробляєш!? Упадеш! - почула стурбований голос Франка.

От зануда. Я піднялася навшпиньки, легко крутнулася навколо себе і впала-стрибнула в обійми хлопця. Проклятий Урх, а він таки красень! І навіщо я хотіла порвати з ним? Я невагомо, майже не торкаючись, чмокнула Франка в щоку.

- Анна? Та що з тобою таке!? - а сам усміхається, задоволений.

- Все гаразд, - відмахнулася я і взяла хлопця за руку, відводячи на усамітнену алею.

- Ти п'яна? - Франк посміхнувся і нахилився до мене. - Ні, алкоголем не пахне...

- Пішли, я покажу тобі одне місце, де я часто ховалась від усіх, щоб спокійно вчитися. Але тільки пообіцяй, що нікому про нього не розповіси і на побачення сюди своїх панночок водити не будеш.

Іти довелося недовго. Незабаром ми завернули на ледве видну, припорошену опалим листям стежку - таку й не помітиш, якщо не знаєш точно, де вона. Сміючись, подолали густі колючі чагарники шипшини, і опинилися на невеликій, затишній галявині, оточеній з трьох боків лісом, а з четвертого - кам'яною огорожею Академії.

- Тут так гарно, спокійно...

Але хлопець жадав аж ніяк не спокою. Він різко розвернув мене до себе і жадібно вп'явся ротом у мої губи.

У мене ж запаморочилася голова... Ні, не від почуттів і пристрасті,  а від різкого повороту. Було відчуття, що я вже зупинилася, а дерева, галявина та паркан все ще танцюють хоровод. І тільки коли дивна круговерть вщухла, я усвідомила, що мене зараз цілують...

Це було... мокро. І лоскітно.

Я хихикнула, вся ситуація здавалася безглуздою та смішною.

А куди це зібралися руки Франка? Я відштовхнула хлопця від себе. Точніше, спробувала відштовхнути - той був важким і непорушним, мов скеля.

- Анно, - хрипко поцікавився Моргенштайн, - щось не так?

Десь на задвірках моєї свідомості ще блукала думка, що взагалі-то все не так, все ненормально, незграбно, і зовсім не приємно. З Габріелем було зовсім інакше, я навіть не замислювалася, що мені робити, все відбувалося природно, саме собою.

Але це так складно пояснити, а язик чомусь такий важкий і неоковирний...

- Припини, - це все, що я спромоглася відповісти, дурнувато хихикаючи і слабо упираючись руками в грудну клітку хлопця.

- Але Анно, я так довго цього чекав! - і Франк знову спробував мене поцілувати. - Ти ж сама мене запросила сюди!

- Не треба, Франку, досить! Я не хочу, - я вже почала трішки скиглити. Усі мої легкість і відчайдушність кудись зникли, а тіло ж наче налилось свинцем.

Мій слабкий протест зовсім не вплинув на Моргенштайна.

- Хіба не ясно, що дівчина сказала "досить"? - раптом пролунав з-за спини грізний голос Габріеля. - Щезни, Франку, поки цілий.

- Ректор Габріель, - хлопець виглядав збентеженим, - ви ж самі просили мене...

- Я не казав примушувати Анну силоміць. Пішов геть!

Франк миттю випарувався. Я ж обернулась і натрапила на нищівний погляд Габріеля. Не вразилась: мій інстинкт самозбереження зараз, схоже, спав. Я була рада бачити чоловіка і тому усміхалася. Аби ось ще повіки не були б такими важелезними.

- Адептко Чаус, поясніть, що тут відбувається! Ти  п'яна!?

- Очевидно, так воно і є, - підтвердила з усією доступною мені зараз серйозністю і прийняла упор лежачи. Адже Ректор за будь-який прокол мене змушує відтискатись...

- Анно, ти що робиш?

Я важко підвела немов чавунну голову і з задоволенням подивилася на збитого з пантелику Ректора. Чоловік виглядав зовсім розгубленим: здавалося, армія драконів у нього викликала б менше проблем, ніж одна п'яна я.

- Відтиск... а... юсь...- прокряхтіла я, намагаючись зробити віджимання, але знесилено завалилася на землю - таку м'яку, мм, як ліжко з ароматним матрацом... І я прикрила очі - всього на одну секундочку, - не в змозі більше виносити тяжкості повік.