Глава 4.4

Моя черга проходити Огляд настала лише наступного дня. Тоді ж я дізналася і про свіжі зміни в регламенті, які не могли мене не радувати: від учорашнього дня і до кінця віків усі огляди проводитимуться за зачиненими дверима. Відтепер вільний допуск глядачів скасовувався, могли бути присутніми лише викладачі та посадові особи Академії, державні діячі Арати та Загір'я.

Сумніваюсь, що результати Огляду залишаться таємними надовго, але все ж таки мені не доведеться ганьбитися перед сотнями осудливих поглядів. Прийдеться лише перед десятками...

І ще закрадалася думка: чи не заради мене Габріель змінив столітні традиції?

Як не дивно, лекція Ребекки про роботу над почуттями пішла на користь, і на Огляд я увійшла з холодною головою, спокійною душею та незворушним обличчям.

Члени комісії чи свідки – не знаю, як називати всіх викладачів – встали і привітали мене легким поклоном. Я поважно відповіла їм тим самим. Окремим поклоном нагородила Габріеля. Чоловік стояв осторонь, схрестивши руки на грудях. Він кивнув мені, і помахом руки запросив підійти до столу з артефактом.

Три роки тому я була на Огляді як глядач, коли приходила підтримати Луїзу, тож основну процедуру знала. Все було нехитро, без зайвих церемоній та ритуальних слів: ректор одягає дівчині на шию артефакт, і якщо той зеленіє – дівчина невинна, якщо червоніє – то вона вже була з чоловіком.

Я підійшла до постаменту, де стояла чаша з артефактом. Габріель став з іншого боку.

- Лорд Габріель, рада вітати вас у нашій славетній Академії, - не стримала я рота на замку. І все ж, як добре, що я змогла виплеснути всі емоції Ребеці, і зараз мені майже не хотілося видряпати очі цьому незворушному чоловікові. Холодна бойова лють, Анно! Холодна бойова лють...

- Дякую, адептко, - чинно схилив голову ректор, ховаючи  повні сміху очі.

Він хотів приступити до обряду, але я продовжила:

- Не можу не помітити, що ви все ще не змінили свого дорожнього плаща. Вас, напевно, ще не поінформували, що ректор має свій особливий плащ, який він зобов'язаний носити, щоб спудеї знали, хто перед ними. Щоб ненароком не вийшло конфузу.

Думаю, Габріель легко зрозумів, що я дорікаю йому за те, що не зізнався, що він новий ректор. З боку викладачів почулося гнівне шикання.

На губах ректора майнула посмішка:

- А хіба спудеї Академії не повинні чинно поводитися з усіма і завжди, незалежно від того, хто перед ними?

- Звичайно, лорде Габріель, відтепер тільки так і поводитимусь, - я смиренно опустила погляд.

Очі Габріеля гнівно блиснули і він з силою стиснув щелепи. Я дражнила звіра, і звір був від цього не в захваті.

Нарешті чоловік дістав із чаші проклятий артефакт і покрутив у руках, ніби уважно вивчаючи. Тягнув час... Чи думав про щось...

Навіщо? Спеціально мучить мене?

Як виявилося, так: спеціально знущався, насолоджуючись моїм падінням.

- Анно, - заговорив він знову, ігноруючи здивовані погляди комісії, - чи можеш ти стверджувати, що залишилася настільки чистою душею і тілом, як була тоді, коли тебе народила мати?

Викладачі за моєю спиною затамували подих, розуміючи, що весь регламент летить до Урха, але не в змозі щось зробити. А серед них були й ті, кого я дійсно поважала, кого вважала своїми справжніми наставниками, і на чию думку мені було не начхати. Прокляття, як же соромно!

Ось тільки дивно, що лорд Лей – новий викладач ББП – хмурився і кидав у ректора справді гнівні погляди.

Я важко зітхнула, зібрала останні крихти сили волі в кулак і глянула прямо в очі Габріелю:

– Ні.

Серед членів комісії промайнув здивований шепіт.

Габріель же, не розриваючи зорового контакту зі мною ні на мить, підніс артефакт до моєї голови і завмер на секунду. Потім опустив камінь мені на шию – різко, як удар гільйотини.

Мені не треба було дивитися на підвіску, щоб зрозуміти, що вона стала червоною – її кривавий відблиск я чудово побачила в очах чоловіка, що стояв навпроти. З лав викладачів почувся обурений гул і навіть  вигуки: "Шльондра!", "Ганьба!", "Виключити з Академії цю розпусну дівку!". Але я не повернулася в той бік - не тому, що злякалася принизливих слів, а тому, що побоялася зіткнутися з німим докором на обличчях деяких не байдужих мені викладачів.

– Я можу бути вільною? - слова далися мені важко, але прозвучали напрочуд твердо.

- Ідіть, Анно. Ви не братимете участі у Відборі.

Я зробила невеликий кніксен і з прямою спиною вийшла з кімнати. І навіть у коридорі маска незворушності не злетіла з мого обличчя. До мене тут же підлетіла Ребекка і підхопила під лікоть, зображуючи веселе безтурботне щебетання, щоб натовп роззяв ні про що не здогадався.

Лише коли ми завернули за ріг, я не втримала схлипу, пелена сліз заслала мені очі, а плечі обм'якнули.

- Анна! — лорд Лей наближався до нас. Я ж різко відвернулася до стіни, не бажаючи, щоби він бачив мої сльози. - Дозвольте я проведу вас.

- Не варто, - сказала здавлено, намагаючись не схлипнути.

– Що?

- Анна сказала, що не потребує вашої допомоги, - Ребекка виступила вперед і загородила мене собою - рішуча та непорушна.

- Дякую за вашу допомогу, проте дозвольте я поговорю саме з Анною.

- Не дозволю.

Я не бачила обличчя лорда Лея, але можу уявити, як воно здивовано витягнулося.

- Можливо, ви ще не знаєте, але я ваш новий викладач із Базової бойової підготовки.

- Ось на парах і поговоримо, - відрізала Бекка і потягла мене за собою.

Я ж крізь сльози пирснула сміхом, і ми разом, піднімаючи спідниці, побігли коридором Академії.

Лорд Лей же залишився стояти на місці, мабуть, зарікшись ще колись пропонувати допомогу дамі в біді. Ну мені, принаймні, так точно.

____________

Після того, як Анна покинула аудиторію, Габріель розвернувся до комісії викладачів і тихо промовив:

- Якщо хтось наважиться заговорити про результати Огляду за межами цієї кімнати – краще одразу попрощайтеся з Академією.