Глава 45. Коханий демон.

У своїх нескінченних подорожах в глибинах власної свідомості я то поринаю в немислимі далі, де навіть мислити перестаю як людина, то наближаюсь до невидимої стіни, за якою чуються знайомі голоси.

 - Місяць в комі... - впізнаю голос Леонори, моєї біологічної матері. - Місяць! І ми, Творець та Руйнівник цілого світу, нічого не можемо зробити, щоб витягти доньку!

 - Вона віддала всю себе, - голос Мирта. - Не просто повернула мені мою половину життєвої сили, а виплеснула все, що мала...

 - Я навіть не знаю, яким чином Ксюша досі жива, - а це вже Рокнет, мій біологічний батько. - Її сутність відторгає будь-яку енергію, з кожним днем ​​вона йде все далі від нас, далі від цього світу!

Леонора схлипує:

 - Мирте, - звертається вона до демона, мого демона, - спробуй ще раз. Тільки з твоєю життєвою силою є хоч якийсь шанс, Ксюша вже прийняла її одного разу, значить, вона споріднена їй. Прошу тебе...

 - Звичайно, Леонора...  Я намагався це зробити тисячі разів і ладен віддати усе своє життя, аби повернути кохану...

Кілька хвилин тиші, і знову я чую приглушений голос Мирта:

 - Відштовхує... Знов відштовхує...  Нічого не виходить...

Чути важке зітхання Творця і безпорадний стогін Руйнівника.

 - Ідіть, відпочиньте, ніч давно за вікном, - звертається до них демон. - Я залишуся біля Ксюші до ранку.

 - Бідна моя дівчинка... - Мені здається, що Леонора схиляється, гладячи мене по волоссю, але я все одно нічого не відчуваю.

 - Пішли, - тягне її за руку Рокнет. - Тобі потрібно хоч трохи поспати, ти з ніг валишся, дорога...

 - Але я не можу... - Здається, Творець плаче.

Клацає замок на дверях і біля ліжка залишається тільки демон. А мене знову починає забирати в свої лабіринти НЕБУТТЯ.

 - Мила моя... - чую все затихаючий голос. - Рідна моя... Кохана... Не йди, будь ласка, не йди!.. Я не зможу без тебе...

Приємно чути.

 - Ксю-ша... Ксю-ха... Дівчинка моя... Забери все! Я так люблю тебе!..

Добре... Добре, що Мирт зрозумів, для чого я все робила, і пробачив мені мої жахливі слова. Так хочеться сказати, що я теж люблю його. Але мої останні слова, звернені до демона, були «ненавиджу». Не хочу йти на цій ноті.

Але не знаю, як повернутися...

Мене знову потягнуло в далечінь, але раптом немов здригнулося щось у грудях. Мені здалося чи не здалося, що Мирт цілує моє нерухоме тіло. Я нічого не відчувала, але якась моя частинка з глибини єства раптом потягнулася назустріч йому...

 - Кохана... Рідна... Найкраща у світі...

Струмочок тягнувся, тягнувся на поклик, але ніяк не міг дістатися до цілі.

 - Єдина...

І раптом я відчула солодкі губи демона. Навіть не зрозуміла відразу, спогад це чи реальне відчуття. Але його губи ніжно-ніжно пестили мої, немов торкаючись пелюсток квітки, які не хочеться зім'яти. І я сильніше потягнулася назустріч. Відчула раптом його гарячі руки на своєму тілі, вони плавно ковзали, досліджуючи кожну крапочку, кожен міліметр шкіри, при цьому викликаючи нереальні відчуття... Я кинулася назустріч цим відчуттям крізь липке желе, що не випускало мене до цих пір. Гарячі руки демона плавили це желе, і я почала прориватись все далі і далі, виринаючи з НЕБУТТЯ, все ближче і ближче до мого демона!..

 - М-м-м... - Це мій стогін чи його?

Я все гостріше відчувала дотики, все сильніше відгукувалося на ласки моє тіло. Думки зникли всі, залишилося тільки тяжіння. Найсильніше у Всесвіті тяжіння!..

А відчувши дотик до потаємного місця, я закричала і злилася з власним тілом, так недбало покинутим, відчула кожну його клітинку, немов палаючу свічку, вибухнула, розлетівшись на мільярди діамантів, піднеслася і... згоріла.

Що було далі, то вже було у вищих сферах, бо не залишилося ні пам’яті, ні думок, лише відчуття безмежного щастя єднання з коханим.

Прокинулась я, повністю сприймаючи своє тіло, яке було гаряче і місцями поболювало.  Як завжди, мої руки і ноги були складені на демона, а голова мирно спочивала на його плечі.

Я повернулася....