Глава 44. У НЕБУТТІ.

Я перебувала в нескінченному сяючому просторі, в якому плавали окремі невеликі хмаринки - клаптики моєї свідомості. Я не відчувала свого тіла, не бачила навіть своїх рук, але якимось чином тягнулася до цих хмаринок, намагаючись дістати і зібрати до купки. Це було навіть смішно. Необмежений простір, незліченні клаптики... Але я тягнулася, рвалася з усіх сил, і іноді вдавалося доторкнутися до одного з безлічі спогадів.

Ось я знову в білій шикарній сукні, продавчиня закріплює на волоссі фату, летючу, майже прозору,  і повертає мене до дзеркала. Я дивлюся, але не можу впізнати себе. Хіба це я? Це ж Кеті! Моя подруга, прекрасна і сяюча... Чи ні? Чому я раптом подумала, що це Кеті, коли це моя сестра? Але вона ж ще мала, яке весілля в шістнадцять років? Та ні... Це ж Леонора, моя біологічна мати і творець світу під назвою Ксена... Обличчя пливли, змінювалися, і я ніяк не могла зупинити цей рух, не могла зафіксувати жодної картини... Так, це не мої спогади , це збочення моєї уяви...

Я залишила цей клаптик-хмарку і потягнулася до наступного. Мирт. Оголений, красивий, немов зійшов з картинки модного журналу... У басейні, оточений десятком красунь-демониць. Він сміється, демонструючи прекрасні білі зуби, а дівиці пестять його тіло, відштовхуючи одна одну. Демон встає, струшує їх, немов мошок, і простягає мені келих темно-червоного вина. Одна з дівчат перехоплює келих, відпиває трохи, і краплі, схожі на кров, повільно скочуються з куточка її яскравого рота. Вона посміхається і зливається з Миртом в блаженному поцілунку.

Я більше не можу на це дивитися! Відсахуюся. Мимоволі чіпляюся за ще одне «хмарку».

Мої батьки, ті батьки, які мене удочерили, які обіцяли любов і захист, вони обнімаються, а на мене дивляться, немов на жабу.

Я раптом відчуваю себе маленькою, слабкою, беззахисною, хочу наблизитися до рідних людей, притиснутися, втекти з великого грізного світу до теплої оселі любові. Але батьки відштовхують мене:

 - Ні, не підходь, - кричить мати. - Ти не наша дочка! Ми навіть не знаємо, хто ти! Виродок!

 - Але ж... - з очей, яких немає, котяться сльози, яких немає.

 - Ми ненавидимо тебе! - батько загороджує від мене матір. - Не підходь! Ти нам не потрібна!

Відвертаюся, прямую. Я більше не хочу торкатися до цих туманних клаптів, бо вони несуть самий лише біль... Краще залишуся тут, у НЕБУТТІ, де немає мене... Я стискаюся, і мені здається, що перетворююсь в точку. Може, якщо ще трошки стиснутися, то мене не стане?

 - Встань! - чую за спиною, хоча у мене і немає зараз спини. - Встань!

За відчуттями, встаю, хоча як і раніше не бачу ні рук своїх, ні ніг. Як таке може бути? Обертаюся. Переді мною дві величезні фігури, разів у п'ять перевищують звичайну людину, вони немов виткані з веселки, постійно змінюються, переливаються, течуть. Я впізнаю в них свою справжню матір, Творця світів, і справжнього батька, Руйнівника.

Вони посміхаються, хоча в їхніх очах зауважую тривогу.

Леонора простягає руку:

 - Іди до нас, дівчинко!.. Ти повинна повернутися!.. Іди... Іди... Іди...

Батько робить  руху долонею, ніби манить:

 - Ти потрібна нам, Ксюшо... Ми любимо тебе... Повертайся...

Намагаюся зробити крок, але немов натрапляю на стіну. Фігури батьків раптом розсипаються на тисячі скалок, а я падаю у чорну безодню, спиною назад, склавши на грудях руки. Перед тим, як безодня схлопується, встигаю ще почути голоси:

 - Вона йде від нас... Вона занадто далеко...

 - Вона виснажена. Її тіло не хоче приймати ніякої енергії... Це губить її...

 - Чому? Чому вона не приймає допомогу?!

А я пливу у НЕБУТТЯ і знову безцільно дрейфую серед уривків власної свідомості, то торкаючись до них, то віддаляючись...