Глава 39. Човняр.

Від мене-е?! Ку-уди?!

І я з усіх решток сил кинулася пливти навздогін човнові, продовжуючи кричати:

 - Казці жити!

Мовчить, мабуть, не казкар.

 - Стій! Стій, негідник! Не можна кидати в біді невинних дівчат!

І це не спрацювало.

 - Я тобі все життя в нічних жахах приходити буду! – Буль-буль... - Прокляну!!!

Подіяло. Човен зупинився, але невидимий човняр навіть не подумав рвонутись рятувати потопаючу, просто застиг, вичікувально вдивляючись в темні води місцевого моря і щиросердно сподіваючись, що не допливу.

Я зібрала останні крихти сили і декількома гребками наблизилася до човна. Майнула, звичайно, думка, що човняр не мене чекає, а вичікує, коли я підпливу, щоб веслом по голові «допомогти» упокоїтись, так би мовити, щоб довго не мучилася. Але я помилилася. Він простягнув мені весло і допоміг вибратися.

Я, перевалившись через борт, буквально, впала на дно човна. Ноги не тримали, тисячі голочок вп'ялися в нещасне тіло. Крім того, переставши активно рухатися, я почала негайно замерзати. Зуби цокотіли, але я висловила все, що думала, навіть не взявши до уваги, що мене можуть просто викинути назад.

 - Я-ак?.. Як ти міг?! В-врятувати людину від загибелі - це закон у всіх світах та вимірах! І т-тобі це нічого не коштувало! Ч-чути, що людина кричить «Д-допоможіть!» - і спокійнісінько тікати в іншу сторону? Це ж немислимо! Т-тебе б совість не замучила?! Це  ким же потрібно бути?..

 - Пробач, я злякався, - перервав мене тихий голос.

Обличчя човняра приховував низько натягнутий капюшон, але голос був молодий і приємний.

- Злякався? М-мене?

 - Я злякався, що хтось побачить, чим я займаюся...

 - І ч-чим ж ти таким ганебним займаєшся? - я машинально оглянула човен.

Рибальські снасті, кілька невеликих риб в лотку.

 - Рибу ловиш?

Човняр кивнув і нахилив голову ще нижче.

 - Браконьєр, з-значить? Так скільки ж тієї риби... Щ-що, тут зовсім ловити не можна?

 - Ніде ловити не можна. Тобто, для себе не можна. Ми вдень ​​працюємо в артілі, але всю рибу здаємо, її розподіляють по їдальням, готують для нас їжу, годують безкоштовно...

 - З-знаю я це ваше «безкоштовно». Чи не б-безкоштовно, за їжу вираховують з вашої ж з-зарплати, не залишаючи права вибору. І ч-чого ти не можеш зловити для себе пару рибин у вільний час?

 - Ні, так не можна робити!.. Я погано вчинив! Просто їсти дуже хочеться...

 - Ось бачиш, як вас годують ці «б-благодійники» - роботодавці.

 - Ти з казкарів, - то чи запитав, чи то сам собі пояснив човняр.

 - Д-да я не з казкарів, я с-сама з казки, хорошої казки. Як тебе звуть хоч?

 - Рул.

 - А я... - запнулася, не потрібно, напевно, називати справжнє ім'я. - Я - Нита.

Помітила вже, що імена тут у всіх короткі і прості.

Човняр кивнув, але не став розпитувати, як я опинилася одна у відкритому морі. Мабуть, живе за принципом: менше знаєш - краще спиш. У всякому разі, сподіваюся, раз він сам порушує закон, то не побіжить мене здавати при прибутті. Можливо, навіть запросить до себе додому на юшку. Та й обсохнути мені потрібно, переодягнутися б хоч у щось, а то я і заклякну, поки до берега доберемося.

На розмову човняр не вівся, відповідав кивком або як тільки можна коротше. Я тільки й змогла з'ясувати, що пливемо ми до материка, живуть рибалки в халупах за містом і у них великий  причал для човнів.

 - Рул, а у тебе, випадково, карти міста немає?

 - Так замовкни ти! - раптом різко обірвав мене човняр, потім вже спокійно пояснив пошепки: - Ми до берега наближаємося. Ні звуку, добре? Ні тобі, ні мені не потрібно, щоб нас хто-небудь помітив.

Далі ми пливли в абсолютній тиші, нічний рибалка навіть намагався гребти повільно та безшумно. Незабаром я змогла розрізнити довгий пірс, обліплений човнами по обидва боки, та й, схоже, він не один, а кілька таких витягнулися в море вузькими язиками. Але ми тут не зупинилися, підпливли аж до самого берега, який теж був усипаний човнами.

Рул легко вистрибнув на причал, подав мені руку.

 - Допоможи, - шепнув на вухо, схопивши свою суденце за бік.

У мене кінцівки ледве-ледве розігнулися, болем пронизало все тіло і холодом, але я вчепилася в борт з іншого боку і потягла щосили. Сподіваюся, таки якесь почуття гостинності у Рута є, ми вже познайомилися і майже розговорилися.

Ми протягнули човен метрів п'ять і запхали в порожній проміжок між такими ж близнюками.

 - Ще трохи штовхни, - скомандував човняр.

Я вперлася, прикривши на мить очі і, відкривши, побачила тільки спину Рута, який прихопив лоток з рибою і швидко віддалявся великими стрибками.

Даремно сподівалася. Ну й добре, не потрібні мені такі «друзі»! На берег доставив - і за те спасибі. Тільки ось що мені тепер робити? Я вже більше не можу, впала б зараз... та хоч в перший-ліпший човен, і спала, спала... Але неймовірно холодно в мокрому одязі. Застуджуся... Ні, не застуджуся, кажуть, в екстремальній ситуації мобілізуються всі сили організму і людина не хворіє, а у мене вже стільки екстриму за сьогодні... Гадаю, вже вистачить.