Глава 33. Втеча.

- Це не він!

І раптом чиїсь важкі руки лягають на мої плечі. Різко розвертаюсь, приміряючись коліном в причинне місце... І ледве встигаю зупинитися, тому що чую такий знайомий голос:

 - Ксю-юшо...

 - Мирте!!!

Хочу кинутись йому на шию, задушити в обіймах, але він якийсь... блідий, змарнілий, навіть стоїть не надто впевнено, похитуючись.

 - Мирте! Що з тобою?

 - Та закололи всякою гидотою, собаки... Але ти не думай лихого... Я швидко відновлююсь. А ти? Як ти? Де була весь цей час? - демон ніжно пригортає мене до грудей і гладить волосся, відкинувши капюшон.

 - Мені пощастило. Мені казкарі допомогли, - киваю на своїх супутників.

 - Казкарі?

 - Так, потім все поясню. Але як виявилося, що на твоєму ліжку - інший?

 - Казкарі твої, - Мирт кидає недовірливий погляд на Хара і Літу, - шепотілися, що вночі прийдуть за мною. Звідки я знав, з якою метою?

 - Слух у твого чоловіка - феноменальний, - хитає головою рудий (ще б пак, слух демонський, але я про це не скажу). - Гаразд, всі розмови потім. Зараз вибиратися потрібно. Ти, як там тебе, Мирт? Вилізеш через вікно в лабораторії, в палатах стулки не відкриваються. Літа тебе проведе. Обережно обійдеш будівлю праворуч і побачиш машину медичної допомоги, дверцята фургона будуть відкриті. Забирайся і чекай. А ми підемо через прохідну.

 - Я з ним! - хапаюся за одяг демона, не хочу його відпускати, мені здається, варто випустити його з поля зору, як він знову зникне.

 - Ксюхо, - м'яко тягне мене за рукав Хар, - так треба. Скільки людей заходить в лазарет, стільки повинно і вийти. Ти ж не хочеш, щоб всю зміну відправили працювати на рудники?

Ні, звичайно. Я кидаю на Мирта останній погляд, швидко притискаюсь до куточка його губ і відходжу.

Хар подає демонові згорток із сірим одягом:

 - Переодягайся, а то світишся, мов лампочка. Я пішов, буду чекати за воротами.

Літа тягне мене за рукав до виходу, Мирт йде слідом.

 - Он там, - показує мені дівчина рукою на коридор, - де лампа над дверима світиться, ординаторська. Будеш там мене чекати.

Літа з Миртом зникають в протилежному напрямку, а мені нічого не залишається, як виконувати вказівки медсестри. В ординаторській панує напівтемрява, горить тільки настільна лампа, висвітлюючи ряди шаф і металевий стіл з десятком стільців навколо. Сідаю на один з них. Ох, як же це важко - чекати.

Раптово двері відчиняються і до кімнати заходять дві медсестри, судячи з одягу. І що мені робити? Бігти? Мовчати? Прикидатися валянком? Я дивлюся на них насторожено, чекаючи, що вони будуть робити. Але вони мовчать і тільки розглядають мене з цікавістю.

 - Не бійся, це свої, казкарі, - лунає раптом голос Літи, і я так рада знов її бачити. - Знайомся, Руда і Міна.

Я полегшено видихаю, встаю, тисну простягнуті руки і повертаюся до Літи:

 - А Мирт, як він?

 - Так все в порядку, спустився. Головне тепер - нам не спалитися. А для цього у нас є Руда і Міна, вони вже відпрацювали і мають іти відпочивати, але тепер їм доведеться залишитися на другу зміну заради нас. Міняємося документами.

Дівчата простягають нам пластикові пластини, а ми віддаємо свої. Літа знову тягне мене за рукав:

 - Швидше, йдемо! - і натягує на мене капюшон.

На прохідній вахтер таки зацікавився:

 - Чого затрималися, га?

 - Так хтось біля туалету напаскудив, довелося прибиратися, - гидливо кидає Літа. - Як завжди, коли поспішаєш додому.

Вахтер робить позначки, повертає нам документи, і ми полегшено виходимо на вулицю. Так само долаємо пропускний пункт на воротах.

Боюся запитати дівчину, де ж Мирт.

Але тут чую з боку прохідної рокіт мотора і чоловічий незадоволений голос:

 - Та з п'ятнадцятої зони подзвонили, щось там трапилося. Треба їхати.

Ворота розсуваються, і машина меддопомоги виїжджає на вулицю, коло нас пригальмовує. Літа підштовхує мене, і я забираюся до фургону, прямо в обійми демона. Він притискає мене на секунду, потім простягає руку медсестрі, допомагаючи забратися.

Літа закриває засувку на дверях, обтрушується:

 - Вдалося!.. Так, герой, ти лягай, - киває на кушетку, - і, якщо раптом зупинять на перевірку, активно вмирай. – Сор! - кричить через віконце водієві, якого я не можу розглянути зі спини, - там десь Хар на дорозі, не забудь забрати його.

Мирт стомлено відкидається на подушку, і я притискаюсь до його лоба своїм. Як добре, що ми разом... Не знаю, що буде завтра, не знаю, що буде через п'ять хвилин, але зараз ми разом, і я можу дихати спокійно.

Хара ми підібрали через пару кварталів, він забрався до нас, у фургон, важко плюхнувся на лавку, посунувши Літу.

 - Здається, ніхто нічого не запідозрив!

- А завтра, коли прийдуть за Миртом, що буде? Адже вони зрозуміють, що той хворий - не він.