Глава 32. Казкарі.

Нас зустріли насторожені погляди, звичайно, казкарі теж ризикують, і я їх чудово розумію.

 - Це вона, - потягнув мене за руку до центру кімнати Нір. - Ксюха, дочка Творця.

Ой, треба було хоч Ксенією представитися, хоч я і не люблю, коли мене повним ім'ям називають, але якось несолідно виходить. Гаразд, пізно вже думати.

Вони розглядали мене, мов собачку з двома головами. Звичайно, на вигляд я абсолютно звичайна, ні крил у мене, ні німба над головою. Яка з мене дочка Творця? Втім, і у Леонори подібного теж не водиться.

 - Чим доведеш? - запитав мене, звузивши очі і заглядаючи в обличчя один з хлопців, рудий, всипаний ластовинням.

 - Нічим, - похитала головою. - Або вірте на слово, або...

Правда, я і сама не уявляю навіть, яке може бути «або».

 - Вона одягнена була в одяг, який я не бачив ніколи, так й балакає чудно, не як ми, - почав доводити, що я не верблюд, Нір. - Правил наших не знає, законів. І документів у неї ніяких.

 - Це ще не доказ, - хмикнув рудий.

 - Ти сам знаєш, Хар, я вашим казкам ніколи не вірив. Але вона... Вона незвичайна. Вона розповідала про інший світ, де все не так, як у нас. Так, вони теж працюють, але у них є час для відпочинку,  для розваг! Вони можуть вибирати самі, де їм жити, на кого вчитися, ким працювати! Вони самі виховують своїх дітей і ходять один до одного в гості!

 - Ось тепер ти сам, Нір, розповідаєш казки, - посміхнувся рудий.

 - Таке не вигадаєш. Якщо ми зараз не повіримо їй, то наше життя не зміниться ніколи!

Хар повільно перевів погляд на мене:

 - Добре, уявімо, що все так і є. Отже, ти, Ксюхо, стверджуєш, що перенеслася до нашого світу разом з богинею і її чоловіком?

 - Так, - я кивнула, - і з моїм чоловіком. Нас було четверо.

 - І більше ти нікого з них не бачила і поняття не маєш, куди всі поділися?

 - Все саме так.

 - Думаю, що прекрасна богиня знову потрапила в полон. Якби вона була вільна, то світ вже почав би змінюватися, але я змін не бачу, - рудий злегка присів, розводячи руками.

 - Схоже на це, - я проковтнула слину, не хотілося вірити в такий варіант, але інакше не поясниш, чому Леонора нічого не робить.

А припущення Хара все пояснює. Пірати, захопивши планету, не могли не подумати про те, що Творець може одного разу повернутися. Швидше за все, пастки були підготовлені та встановлені на Ксені заздалегідь, і спрацювали, як тільки Леонора перетнула кордони свого світу.

 - Приймемо на віру, що так і сталося. Будемо шукати, дізнаватися. У нас досить широкі зв'язки, сподіваюсь, вдасться знайти зачіпку. А тепер, Ксюхо, розкажи нам все.

Пару годин довелося виступати перед публікою, точно, не менш, потім ми повернулися до комірчини Ніра (не можу називати інакше цю квартирку).

 - Ох, і не висплюст я сьогодні, - зітхав він, вмощуючись коло стінки на ліжкові. - Буду на роботі партачити... Знов оштрафують...

Наступні два дні я тупо чекала звісток, ледь не сходячи з розуму від невизначенності. Зазвичай мрієш про відпочинок, але не так же! Нічого не знаючи про долю близьких людей і... демонів. Мого демона. Якщо на Творця і Руйнівника були поставлені пастки, то Мирт, як і я, в них потрапити не міг, бо в нас немає божественних сил. Значить, він десь в цьому дивному світі. Хотілося бігти, шукати його, але що я можу зараз зробити одна? Сама ледь не загинула і не потрапила до лап жандармів. Добре ще, що на моєму шляху зустрівся Нір. Може, і Миртові пощастило? Може, і його ховає якась симпатична місцева? Ой, ревнощі заворушилася в грудях черв'ячком. Ні, спіть, спіть. Зараз не про це потрібно думати.

І я продовжувала чекати, проводячи нескінченні години відсутності Ніра то в роздумах, що заводили мене в таку безодню безнадії, що важко було вибиратися, то складала вірші, які тут же забувала, то намагалася медитувати, але щось паршиво у мене виходило.

Радувало хоч те, що їжу мені тепер збирали казкарі, і я не голодувала, а то зовсім би знесилилась.

Увечері другого дня Нір прийшов не один. З ним був Хар і ще одна дівчина, її я начебто бачила серед казкарів.

 - Здрастуй, Ксюхо, - рудий потиснув мені руку і представив дівчину: - Це Літа. Ми з вістями. Начебто напали на слід твого чоловіка.

Я тільки ахнула, не знаючи, радіти чи сумувати.

Хар зрозумів мій стан і поспішив заспокоїти:

 - Він живий, якщо це він, звісно. Невідомого хлопця, високого і смаглявого брюнета, привезли до лазарету № 67, там Літа медсестрою працює. Документів при ньому не було, і одягнений був дивно. Щось у нього з головою, то чи пам'яті позбувся, чи просто не в собі. Кілька днів за ним спостерігали, намагалися лікувати. Завтра відправлять до «санаторію», то такий закритий медичний заклад, де лікуються та працюють такі, як він, з проблемами. Зараз йдемо до лазарету. Якщо це твій чоловік, спробуємо витягти його звідти.

У мене на очах защипали непрохані сльози, я тільки й змогла схопити Хара за рукав, судорожно стискаючи його.

 - Не бійся, дочко Творця! Все буде добре!