Глава 30. Нір.

- Тобі, що, жити набридло?! - закричав чужий голос, і хтось боляче смикнув мене за руку.

Я вдарилась об чиєсь плече і встигла побачити, як по тому місцю, де я тільки-но стояла, промчав з риком сірий бік чогось, схожого на подвійний автобус, тільки більш низького та широкого.

 - Злякалася? - пролунало коло мого вуха.

Я здригнулась та обернулася. Зір вже майже прийшов до норми. На мене дивилися сірі очі цілком симпатичного, тільки дуже худого молодого чоловіка з розпатланим русявим волоссям. Не дочекавшись відповіді, він потягнув мене у підворіття. Я обернулася в сторону дороги. Повз мчали такі ж «автобуси», як той, який мене ледь не задавив, бігли люди в темному одязі, насунувши на лоба капюшони. Навколо були будинки у кілька поверхів, але все здавалося таким похмурим і брудним... Навіть піднявши очі, я побачила не небо, а всього лише дим, що важкою хмарою завис над містом.

 - Не варто світитися, - прошепотів мій рятівник. - Ти де працюєш?

 - Я? - Навіть не знаю, що говорити, одна думка тішить: добре, що Творці впроваджують до створених ними світів основну мова, нехай вона навіть трохи видозмінюється, але я цілком можу розуміти аборигенів.

 - Та що ж з тобою робити?.. - Незнайомець з подивом розглядав мій одяг. - Дивна така... Ти ж не з цих? - тицьнув пальцем у небо.

 - З кого? - видавила я.

 - Хоч не німа! - зрадів хлопець. - З роботодавців.

Я заперечливо похитала головою.

 - І я так думаю, - погодився незнайомець. - Куди тебе провести?

 - Я... Я не знаю...

 - Зрозуміло... що нічого не зрозуміло, - по голосу було ясно, що він не дуже радий нашій зустрічі. - Гаразд, я зараз зі зміни, повертаюсь додому. Побудеш у мене, поки згадаєш, куди тобі треба.

Я кивнула і видавила з себе нещасну посмішку, потрібно хапатися за будь-яку допомогу, інакше я тут одна пропаду. Щось мені зовсім ця Ксена не подобається...

Сіроокий ще раз окинув мене з ніг до голови оцінюючим поглядом, з досадою похитав головою:

 - Що за одяг? Не можна привертати увагу жандармів!

Він стягнув із себе сіру куртку і надів на мене, опустивши нижче капюшон.

 - Ось так трохи краще буде... Пішли, голову опусти і мовчи.

Незважаючи на те, що, втративши своїх супутників, я перебувала майже в шоковому стані, розуму вистачило зрозуміти, що потрапляти до рук місцевих жандармів не варто, а несподіваного рятівника слід слухатися.

Ми влилися в струмок людей, що мовчки бігли один за одним. Ні сміху, ні навіть розмов. Всі були у схожому одязі, мовчазні та безликі, немов тіні. І я стала такою ж тінню. Мені навіть страшно зробилося, здалося, що я зараз зникну, розчинюся у натовпі і буду вічно бродити неприкаяною примарою .. На щастя, незнайомець міцно тримав мене за руку. Ми зробили кілька поворотів, почекали, поки проїде пара «автобусів», перейшли дорогу і пірнули у під'їзд п'ятиповерхівки, що похмуро дивилася на світ маленькими частими віконцями. По сходах, що нагадали мені старі «хрущовки» нашого світу, ми піднялися на четвертий поверх, де знаходилась квартира мого рятівника.

 - Нарешті можна розслабитися і поговорити, - хлопець зняв з мене куртку і повісив на дерев'яну вішалку з декількома гачками, прибиту до стіни.

Я озирнулася. Так це навіть не квартира, а всього лише кімната. Довга і вузька. Праворуч від входу стояло ліжко-полуторка, його узголів'я знаходилось якраз під вішалкою. Протилежну сторону займали закриті шафи під стелю. За ліжком, під єдиним невеликим віконцем, тулився стіл, поруч стілець. Усе! Вільним залишався тільки прохід між меблями метр на два. І все здавалося таким... старим та негарним. Ліжко було застелене коричневим покривалом. На вікні не висіло навіть фіранки. На подряпаному столі, в кутку, розміщувалося щось на зразок давньої електроплитки на одну конфорку. На підвіконні - невелика стопка газет.

Куди я потрапила і де мої речі? Сказати, що я страшенно розчарована цим світом - це нічого не сказати.

Господар комірчини забрався на ліжко, спершись спиною об стіну, і постукав долонею поруч із собою:

 - Сідай.

Я опустилася на покривало, провела по ньому рукою. Грубе і жорстке.

 - Подобається? - в голосі хлопця звучала гордість. - Я вже рік тут живу! Мені дуже пощастило! До цього я жив у гуртожитку, в кімнаті на двадцять чоловік. А цю квартиру отримав мій брат після десяти років роботи начальником цеху. І натішитися не встиг. Рік тому загинув на виробництві. Добре, що встиг мене забрати до себе і прописати. Могли, звичайно, і назад до гуртожитку відправити, але мені вже двадцять вісім, скоро одружуюся, вирішили не розмінюватися на дрібниці.

Значить, ось це убозтво тут за найвище щастя? Сподіваюся, не всі так живуть?

 - То як тебе звуть, самовбивця?

 - Ксюша. І я не самовбивця.

 - А навіщо тоді під колеса кинулася?

 - Я не кидалася. Я випадково на проїжджій частині опинилась.

 - Звідки ти?

І що йому сказати? Я знизала плечима.