Глава 29. До Ксени.

Наступного дня сигара зуміла відірватися від землі, де спочивала вже двадцять років. УРА-УРА!!! Я в повному захваті дивилася крізь ілюмінатор, як швидко зменшується Демонія, перетворюючись на яскравий дитячий м'ячик. Неймовірно! Ми немов випущене ядро неслися геть, спочатку в космічний простір, який виявилося зовсім не чорним, як я думала, а димчасто-блакитним, а потім і зовсім пірнули в підпростір, де якийсь час пливли в «молоці». Тут вже було не так цікаво, і я лягла спати. Виринули ми вже наступного ранку поблизу від планети Ксени, що вже зачекалася своїх господарів.

Мама пояснила, що завдяки тому, що час там налаштований на найвищий темп, скільки б ми не пробули на Ксені, в реальності це не займе багато часу. Вона уважно вдивлялася в обриси свого світу, намагаючись зрозуміти, чи збереглось у ньому життя.

Планета, на відміну від блакитної Землі, як нам її зазвичай показують, була димчасто-сірою, якиюсь похмурою.

Леонорі ж вона здавалася неймовірно красивою, природно, це ж її дітище:

 - Срібляста Ксена... - прошепотіла вона, вдивляючись в екран, який займав усю стіну.

При наближенні став помітним рій чорних крапок,що хаотично шастали навколо планети.

 - Що це? - поцікавилася я, але ніхто не відповів, всі також з інтересом вдивлялися в завислу на екрані картинку.

Ще через деякий час крапочки перетворилися на жучків з короткими лапками, що стирчали у різні боки.

 - Коли б не те, що пройшло ще мало часу, - задумливо промовила Леонора, - я б вирішила, що ці утворення штучного походження Але цього просто не може бути!

Проте, все говорило саме про це. Уже було зрозуміло, що «жучки» снують не хаотично, а по цілком визначених орбітах, не стикаючись і не заважаючи один одному.

 - Я сподівалася, що розвиток на Ксені хоча б досяг рівня первісних людей! Мріяла, що з'явлюся Небесною Богинею і буду допомагати їм, дарувати знання... - Очі Леонори виблискували, вона сама просто світилася від щастя. - А тут... Подивися, Рокнете, на моїх дітей! А ти казав, що світ загине без тебе. Головне - правильно налаштована програма розвитку!

Але Руйнівник оптимізму Творця не поділяв, навпаки, зморшка між бровами ставала все глибшою, а губи кривилися. Невже він так засмучений перемогою Леонори?

 - Змушений тебе засмутити, дорога, але, здогадуюсь, це зовсім не запущена твоїм даром цивілізація. Це Зоряні Пірати, які захопили планету! Розвертай корабель!

 - Ні! Не може бути! - різко обернулася до нього Леонора, її очі гнівно виблискували.

 - Дивись сама... Адже ми вивчали їх діяльність в універі! Світ залишився без нагляду на двадцять років, що дивного в тому, що його підібрали пірати? Можливо, він навіть непогано розвинений, адже у них є свої Творці та свої Руйнівники. Але нам краще тікати, поки не пізно!

Виявилося, що  пізно. Леонора спробувала розвернути корабель, але «жуки» вже помітили нас. Частина їх відірвалася від орбіт і кинулась у наш бік. Ми майже розвернулися, як страшний удар потряс зореліт. За ним другий, третій. Здавалося, що магніти падають на шматок заліза, прилипаючи намертво. Піратські модулі хоч і були набагато меншого розміру, ніж наша сигара, але їх було багато, і вони обліплювали корабель, немов мухи.

 - Магнітні модулі, - підтвердив Рокнет, коли один з них гепнувся, закривши собою екран.

Всі прилади немов зійшли з розуму, стрілки билися в агонії, цифри миготіли, змінюючи одна одну без будь-якого сенсу. Я зрозуміла, що Леонора нічого не може зробити.

 - Вони перехопили управління! - вигукнула вона, відриваючись від пульта.

 - Тато! Ти ж Руйнівник! - закричала я, ледь не падаючи і хапаючись за Мирта, що поспішив мене підхопити. - Знищ їх!

 - Моя сила руйнування природна, вона не діє миттєво! Я почав процес, але нічого не встигну зробити...

- Чим ми можемо допомогти?! - Питання Мирта було, як я розумію, для галочки, він прекрасно розумів, що допомогти не в наших силах.

 - Нічим! - відрізала Леонора. - Залишається одне: мої сили тут починають діяти, але у вони стануть нездоланними на Ксені, телепортуймося,  а звідти вже зможемо дістати піратів і повернути владу! Беріться за руки!

Демон стиснув мою долоню, прошептав на вушко:

 - Не бійся, Ксюхо! Все буде добре! З нами адже Творець Світів і Руйнівник!

Ага. І навіщо я погодилася на цю поїздку? Краще б готувалася зараз приміряти корону герцогині Фладефіі. Що ж так не щастить, га?

Рокнет взявся за мою другу руку, а Леонора схопилася за демона.

 - Тримайтеся міцно, щоб нас не розкидало у різні боки! Всі готові? Поїхали!

Ой!

Не було ні вихору, ні запаху сірки, як при пробитті дірки між Землею та Демонією. Я немов потрапила у Ніщо. Кабіна управління зникла і світло згасло. Я більше не відчувала, щоб мої руки стискали долоні Мирта і Рокнета, здавалося, що не існує нікого і нічого. Та й мене, напевно, теж немає. Я навіть не можу сказати, скільки тривало це відчуття відсутності відчуттів. Може, вічність, а може, мить. Але так само несподівано я вивалилась до яскравого, строкатого, божевільного світу, де все шуміло, верещало, гуділо.. Вірніше, так мені здалося після абсолютної темряви і абсолютної тиші. Зір і слух немов були чужими, і я ніяк не могла сфокусуватися і зрозуміти хоч щось. Було дуже боляче і очам, і вухам через велику кількість подразників. Єдине, що я зрозуміла відразу, і що змусило перевернутися все всередині - поруч немає ні Леонори, ні Рокнета, ні мого демона. Різкий приголомшуючий звук вдарив по барабанних перетинках, змусивши мене заплющити очі і закрити долонями вуха ...