Глава 22. Неймовірне і невимовне.

І все ж... Зараз я відчуваю себе більш-менш стерпно. А це значить...

 - Якщо у нас з'явилося трохи спільного часу, можливо, не будемо його втрачати? Га, Мирте?

Демон, ні слова не кажучи, схилився наді мною, лоскочучи диханням вухо і шию, потім почав ніжно-ніжно торкатися губами шкіри, яка стала такою чутливою... А то, що сталося далі, переконало мене, що я навіть близько не уявляла, яким може бути секс. Я забула про все на світі. Про Зону №6. Про чужий корабель, що вкрив нас своєю тінню. Про те, що жити залишилося всього нічого. Про те, як хочу я додому. Про спрагу... Залишилася тільки одна спрага - спрага близькості, спрага любові, спрага злитися у вічності... Коли демон-чоловік віддає тобі половину свого життя, половину себе - це щось неймовірне і невимовне! Я відчувала себе зірваним листком, який несе вітер і хвилею цунамі, що обрушується на берег, блукаючим вогником в ночі і розрядом десятка блискавок, що вибухнули в одну мить, легким подихом землі і божевільним смерчем, що зриває з якорів кораблі...

Коли все закінчилося, я усвідомила себе в звичній позі: голова на плечі у демона, і руки, і ноги - все на ньому. І я була абсолютно цілісною, спокійною і наповненою... ні, не вірою, а знанням. Знанням, що все йде, як треба.

Я поцілувала демона в кінчик носа і рішуче піднялася. Мирт поспішив за мною. Чесно кажучи, я очікувала, що перед нами сам собою відкриється вхід, створений сексуальною енергією, що бушувала тут кілька хвилин тому. Входу не було, сигара байдуже дивилася на нас своїм сріблястим боком. Але це мене не збентежило і не зупинило.

Я покликала подумки:

 «Гей, ти, хто кликав на допомогу! Ми прийшли до тебе. Відкрий двері! Пропусти нас!»

Нічого не сталося.

Мирт обійняв мене за плечі:

 - Ксюшо, мила...

А я поклала долоні на обшивку.

Здавалося, що наші тіла прошило невідомою енергією, вони засвітилися білим світлом, замиготіли - і ми зникли, миттєво перемістилися усередину сигари.

Корабель здавався живим. Смуги, що випромінювали м'яке світіння, тяглися по стінах майже під стелею. Ми перебували в коридорі, і все говорило про те, що ця гігантська літаюча конструкція створена істотами, подібними до людини. Я хотіла йти вліво, але Мирт потягнув мене вправо, і я довірилася йому. Ми, міцно тримаючись за руки, рушили вперед. Двері відкривалися одним дотиком долоні, вони безшумно розсовувалися в сторони і так само безшумно сходились за нашими спинами.

 - Навіть якщо той, хто просив про допомогу, виявиться у мене зараз під ногами, я переступлю і піду шукати воду. - Жага знову зайняла чільні позиції.

Демон хмикнув схвально і погладив мене по щоці:

 - Головне, що ми в кораблі. Тепер все буде добре. Я знайду воду.

Він потягнув мене за руку впевнено, ніби відчував, куди слід йти. І справді, незабаром ми відшукали камбуз. Мирту вдалося швидко розібратися з кнопками і важелями, і, кілька хвилин по тому, ми вже насолоджувалися свіжою смачною водою, збагаченою киснем. І тільки після цього - їжею в тюбиках. А потім знову пили, пили і пили... Боже, яке ж це щастя! Те, що вважається звичайним і незначним, про що навіть не замислюєшся в повсякденному житті, раптом стає найважливішим! Вода.

Угамувавши повністю спрагу і поївши, ми вирішили продовжити вивчення літаючого об'єкта. Тут не було закритих зон. Корабель радісно рочиняв перед нами всі двері, немов стомившись від самотності. Ми бачили звичайні каюти і лабораторії, напхані незрозумілими пристроями, знайшли і рубку, оснащену сплячими комп'ютерними системами, але побоялись щось чіпати, адже техніка була нам незнайома. Схоже, корабель був розрахований на цілу команду, але поки ми не зустріли нікого живого, та й останків теж не виявили. Методично, кімнату за кімнатою прочісували ми корабель, поки не знайшли в одній з лабораторій герметичний бокс, в якому хтось був.  Невідомого можна було добре роздивитися крізь прозору кришку. Це був чоловік, великий чоловік, ростом, думаю, не менше двох метрів. Але не демон. Риси обличчя були  не різкі, а досить м'які, більш людські. Та й тілом він, на відміну від струнких демонів, був міцний. Короткий їжачок світло-русявого волосся і невеликий шрам на лівій щоці робили його зовсім звичайним. Не так я уявляла собі інопланетян.

Цікаво, він живий? Придивилася уважніше: ледь помітні рухи повік переконали, що живий. Я запитально подивилася на Мирта.

 - В анабіозі, - пояснив той.

 - Та я вже здогадалася. Як же його тепер вивести з анабіозу?

Демон знизав плечима, розглядаючи пульт під екраном.

 - Якщо в камбузі можна було експериментувати, то тут, натиснувши не на ті кнопки, є ймовірність вбити нещасного, котрий пережив падіння корабля і двадцять років на чужій планеті. Якось не хочеться мені брати на себе відповідальність... Хочеш, спробуй ти.

Незважаючи на досить складну ситуацію, мені раптом стало смішно від цих слів. Так, чуваку дуже не пощастить, якщо його угроблять мої очманілі ручки. Я розсміялася, але швидко взяла  себе в руки. Ні, навмання діяти не можна. Якщо ми його вб'ємо, то навіщо, взагалі,  було сюди добиратися? Та й не факт, що ми самі зуміємо вибратися з Мертвих Земель, до сих пір нас невидима сила просто не випускала.

 - Не могли вони інструкцію залишити, чи що? - невдоволено буркнула я.