Глава 19. Людське дитинча.

Нова реальність бринить перед нами. Але це не Земля. Це - Демонія. Я бачу велику красиву кімнату і дві фігури. Одна з них - жінка. У довгому сріблястому платті з чорними смугами по подолу і низу рукавів, з розпущеним волоссям, з немовлям, загорнутим в пелюшки, на руках. І впізнаю матір Мирта. Така ж красива, але риси трохи м'якіші та втомлена приреченість на обличчі.

Навпроти неї стоїть батько Мирта, свіжий, пишно одягнений, тільки обличчя спотворене гнівом.

 - Це твоя дитина, - каже Лінда. - Я втомилася це повторювати. Чому ти не віриш?

 - Чому? Тому що дев'ять місяців тому ти була на Землі! І я застав тебе в компанії людського самця!

 - У компанії, а не в ліжку!

 - Не треба виправдовуватися, Ліндо. Я ще міг на щось сподіватися, поки не побачив дитину. Він не демон! Точніше, не справжній демон! Полукровка! Подивися сама! - батько Мирта підходить, відтягує пелюшку, дивлячись з огидою, наче на павука. - Ця світла шкіра... Ці м'які риси... Людс-ське  дитинча, - цідить крізь зуби.

Непомітно кошу погляд на Мирта. Ой, зовсім білий став, зуби зціпив, навіть чую скрегіт. Адже це він - те немовля. Ото ж бо я з самого початку відчула, що він не такий, як інші демони, змогла з ним спілкуватися на рівних.

 - Давай зробимо генетичну експертизу...

 - Ти прекрасно знаєш, Ліндо, що це нічого не дасть! Ти ж сама з роду Високосних, а наша кров завжди буде превалювати і пригнічувати людську. Експертиза підтвердить, що дитина з нашого роду. Але це не мій син!

 - Але ж...

 - Нехай живе... Я не зраджу наш рід ганьбою, - батько Мирта відходить, обтрушуючи зневажливо долоні. - Тільки нехай рідше трапляється мені на очі, а то я можу забути про свою доброту.

Лінда різко розвертається і вискакує з кімнати. А батько Мирта відходить до вікна і завмирає, склавши руки на грудях.

Здається, спектакль закінчено. Я тягну Мирта за руку, мовчки, слів для втіхи все одно зараз не знайти. Але я помиляюся, спектакль триває за наступним поворотом. Ми знову бачимо батька Мирта, він, немов звір у клітці, міряє швидкими кроками кімнату, напевно, кабінет, тому що біля стін стоять шафи, забиті книжками, а коло вікна розташувався стіл, завалений паперами.

Раптово демон зупиняється, в сказі штовхає ногою стілець з високою спинкою, потім спирається всім своїм тілом на спинку. Очі його безцільно бігають по кімнаті. Ми знаходимося прямо перед ним, але він нікого не бачить. Раптово його погляд зупиняється в одній точці, добре, хоч не на Миртові, він випльовує слова так, що слина летить в різні боки:

 - Я ж велів тобі не нагадувати про себе! Людський виродок! Я і так терпів тебе триста років! Та я просто ангел терпіння! Але всьому приходить кінець!.. Я тисячу разів переконався, що ти не мій син! Ти загруз у пороках, в людських пороках! Дармоїдство, алкоголь, розпуста... Я сподівався, вони швидко знищать тебе, і я зможу забути про тебе, як про неприємний сон. Не слід було тобі висовуватися, виродку! Я давав тобі необхідний мінімум для твого безцільного існування. Ось і користувався б ним - довше б прожив! Ні, тобі захотілося урвати від спадщини Високосних! Кращий в Демонії аерон, герцогство, рахунок в банку, який би ти прогуляв в найближчі роки... Ні, не вийде!.. Не долетіти тобі до герцогства живим... І ти сам винен в цьому! Не я, а ти і твоя повія-мати!

Демон замовк, а очі його знову забігали хаотично.

Мирт був сам на себе не схожий, і я його розумію.

 - Ходімо, га? - потягнула я його, мов дитину, і він послухався.

Я вела його за руку геть, подалі від цих чортових видінь, а в очах його хлюпав біль, такий біль... Хоч би більше не було ніяких «одкровень»... може, краще і зовсім не знати про таке... Чи краще знати? Як складно...

Мирт раптом смикнув мене за руку, зупинив, без слів притиснув до себе і... поцілував. По-справжньому! Моя свідомість зробила коло в небесах і загасла. Ми виринули із сновидіння там же, де і лягали спати, на потрісканому ґрунті посеред мовчазної  нескінченної пустелі. І ми цілувалися. Прокинувшись і зрозумівши, що це вже не сон, відсахнулися одне від одного, зробивши вигляд, що нічого не сталося. І тут нахлинули спогади про побачене.

 - Кеті мене ненавидить! - вигукнула в розпачі я. - За що? Адже вона бачила, що ти мене викрав, повинна розуміти, що я ні в чому не винна!

 - Людський мозок має здатність інтерпретувати по-своєму те, що він не може пояснити, те, в що не в змозі повірити.  Придумує собі казочку, а потім і сам вірить в неї. Думаю, в пам'яті твоєї подруги ти, примірявши сукню, просто тікаєш із салону в невідомому напрямку.

 - А продавчиня? Адже вона теж все бачила!

 - А продавчиня, що, не людина? Її мозок повірив в те, що могло бути, а не в те, що не могло.

 - Тоді... може, і все, бачене нами, всього лише ігри розуму?

 - Ні, - повільно похитав головою Мирт. - Це лише у людей мозок рулить. Ми ж, як більш розвинена раса, навчилися тримати його під контролем. Все, що бачив я, мало місце бути... І, повір, набагато простіше втратити подругу, ніж сім'ю! Я думав про зраду одного з братів, і навіть подумати не міг, що моєї загибелі хоче рідний батько! Вірніше, скоріш за все, не рідний... - Демон з силою вдарив кулаком по землі. - Як жити після цього?