Глава 18. Кеті.

Я застигаю на місці, немов статуя, тому що не знаю, в якому напрямку рухатись, боюся, що кожен крок буде віддаляти мене від демона... Мій крик тоне в тумані, перетворюється в сиплий шепіт і вмирає. Кінець...

Але тут я відчуваю, як щось ворухнулося у мене на грудях. Зуб Мирта! Він вже розбудив мене, коли демонові загрожувала небезпека. Виведе і зараз до свого господаря! Я завмираю. Я викидаю всі думки, всі страхи. Я зосереджуюсь на точці у моїх грудях. Починаю відчувати ниточку, яка натяглася між мною і Миртом. Невидима, нематеріальна, справжня нитка Аріадни. Я йду за нею. Я довіряю їй. Я...

 - Мирте!

 - Ксюшо!

Мене обіймають знайомі руки, гарячі руки демона.

 - Я так боялася, що ніколи тебе більше не знайду!

 - Я не розумію, як ти загубилася...

 - Це магія, ти не винен. Але більше ми не розлучимося.

Я намацую в тумані долоню Мирта. Чому я трималася за його рукав? Через це і стала можлива підміна. Але зараз я не хочу про це думати.

Демон переплітає свої пальці з моїми, і ми йдемо далі. Куди? Так хто ж його знає... Куди-небудь.

Раз - і туман раптом зникає. Відразу, весь, в одну мить. І всюди, куди сягає погляд, суха потріскана земля. І тільки попереду, вдалині, щось темніє, велике, незрозуміле, грізне. І здається, що холод проникає під одяг, викликаючи озноб.

 - Здається, це і є... епіцентр, - каже Мирт, притискаючи мене до себе.

 - Що це? - піднімаю до нього погляд.

 - Я не знаю... Але здогадуюсь вже, що нам від нього нікуди не дітися...

Я знесилено опускаюся на землю.

 - Що б це не було, хай почекає. Ці блукання в тумані забрали всі сили.

 - Так, Ксюшо, тобі потрібно відпочити. Та й мені не завадить, - демон опускається поруч, дістає ковдри. - Доведеться сьогодні спати під відкритим небом.

Я вмощуюсь поруч з Миртом на рюкзак, але він підставляє мені руку:

 - Лягай, все одно прокинешся, як зазвичай, на мені.

Посміхаюся. Хочеться сказати у відповідь що-небудь єхидне, але спати хочеться більше.

Спати-спати-спати... Вже засинаючи, відчуваю, як демон стискає мої долоні в своїх і зігріває своїм диханням.

Думаю, саме тому, що ми заснули обійнявшись, і в сновидінні опинилися разом. У моєму чи в його? Чи в загальному для нас двох? Це так приємно... Демон уважно подивився на мене, стиснув мою долоню, але нічого не сказав. Отже, де ж ми?

А ось тепер і справді в лабіринті! Не в уявному, як тоді, в молочному тумані, а реальному, наскільки це можливо в усвідомленому сновидінні. Вузькі коридори з білого каменю, але стиків не видно, стіни, підлога, стеля, все здається суцільним, немов проходи вирубані в цілісному моноліті. Джерела світла не видно, здається, що саме повітря наповнене ним. М'яке, схоже на люмінесцентне світіння...

Мирт знову злегка стискає мою долоню, привертаючи увагу, а коли я піднімаю на нього очі, киває в бік ходу, типу «йдемо, чи що».

Так, звичайно, не стояти ж на місці. Раз ми тут опинилися, значить, це комусь потрібно. Навряд чи нам. Але з'ясувати необхідно...

Ми рухаємося вперед нескінченними коридорами, в яких немає навіть порошинки. Неймовірна чистота, чистіше, ніж в операційній! Думаю, лабіринт цей не матеріальний, а складається з чистої енергії. Повороти, повороти, повороти... Добре, що уві сні не втомлюються ноги. Добре...

Отакої! Коли вже я увійшла в якийсь транс, заколисана нескінченними однаковими коридорами, за наступним поворотом раптом відкрився яскравий барвистий світ, що змусило нас із демоном зупинитися та завмерти. По правді, не такий вже і яскравий, просто після одноманітності білих стін кімнатка в старій хрущовці здалася мені такою. І, здається, вона мені дуже навіть знайома... Цю невеличку однокімнатну квартиру знімає моя найкраща подруга Кеті, і я бувала тут багато разів. А ось і вона сама. Стоїть біля дзеркала у весільній сукні. Гарній весільній сукні, але до того вбрання, яке тепер пропадає в нутрі затонулого наполовину аерону невідомо навіть, де, йому ой як далеко. І Кеті це прекрасно розуміє. Її брови сходяться на переніссі, а рот кривить неприємна гримаса.

 - Ненавиджу... - шепоче дівчина, і голос її нагадує шипіння змії перед кидком. - Не-на-ви-джу тебе, Ксеніє! Навіщо ти вкрала МОЄ плаття?!

У гнівному пориві Кеті хапає косметику, що лежить на трельяжі, і жбурляє в стіни.

 - Кеті, мила, я не хотіла!.. - намагаюсь підійти до подруги, пояснити їй все, але демон міцно тримає мене за руку.

 - Відпусти! - обертаюся до нього.

 - Вона не бачить нас, - відповідає демон.

І правда. Кеті, розкидавши косметику, в розпачі розвертається до дзеркала спиною і намагається заспокоїтися. Вона, дійсно, не бачить ні мене, ні Мирта. Дивиться, немов у порожнечу. Потім заплющує очі міцно, немов намагаючись не випустили сльози, але повіки не в змозі утримати цей потік, і великі краплі течуть і течуть по щоках, падаючи на білу тканину весільного плаття.