Глава 16. Нова біда.

- Що ж таке? - Чорноморець навіть висунувся «за борт» килима-літака, щоб подивитися на «дно» свого апарату і ледь не випав, добре, хоч Мирт встиг зловити його за ноги. - Чому не можемо пройти?

Я підповзла до нього на колінах і долонях, розгублено оглядаючи килим. Все нормально було з літальним транспортом, пошарпаний трохи. Та не в ньому справа, зрозуміла відразу:

 - Мертві Землі не випускають...

 - Так нісенітниця! Мене ніщо не може втримати! - вигукнув чаклун. - А, це вас вони не випускають! Гаразд, відвезу вас подалі від вулкана. Більше нічим допомогти не можу!

Ми з демоном розчаровано перезирнулися. Свобода була так близька... Але, на жаль. килим летів уздовж кордону, а ми з болем дивилися у бік недосяжної для нас Демонії. Зона № 6 не збиралася відпускати таких «смачних» бранців. Втім, досі вона нікого не випускала. Цікаво, чи вдасться це чаклунові?

Ліси порідшали, почалися гори. Чорноморець повернув килим, щоб висадити нас на найближчому хребті.

 - Ось, дорогі, і все. Будемо прощатись. Вулкан на такій відстані вам не зашкодить. А тут, бачите, водоспад, краса невимовна. Загалом, вода є, їжу в лісі знайдете,  не пропадете. А мені час повертатись. Час...

Ми ще раз подякували чаклунові, який допоміг нам абсолютно безкорисливо, і висадилися на скелю. Літаючий килим зробив коло пошани, розганяючись, і рвонув убік «кордону». З висоти ми могли спостерігати за його польотом. Що можу сказати? Чорноморцеві, дійсно, вдалося покинути Зону, не дарма Пушкін його могутнім чаклуном описав, а ми залишилися. І що тепер робити?

 - Тобі не здається, - перервав мої роздуми Мирт, - що ми опинилися набагато ближче до епіцентру Мертвих Земель? Тобто, до місця, до якого наближатися абсолютно не збиралися...

 - Ага, хтось сказав, що перетнемо хвіст Зони, там, де вона вузька і безпечна.

 - Щодо безпечної я не говорив. Безпечним вважав аерон, але тут вже я не винен, що хтось його зіпсував.

 - Ну, добре. Це ж хтось тебе так любить, що вирішив позбутися... Думай, що далі робити будемо.

 - Швидше за все, від нас мало що залежить. Назад, до «хвоста» Зони ми не підемо, там вулкан вирує. Через кордон нас не пускають. Закрадається в мене думка, що ведуть нас прямо до центру цієї червоточини.

 - Значить, йдемо туди?

 - Або просто чекаємо. Їжі у нас мало залишилося. Не завадило б кого-небудь зловити і з'їсти. Та й відпочити треба. Після втечі від вулкана і польоту на килимі ноги як не рідні.

 - До того ж скоро вечір, потрібно місце для ночівлі знайти, - погодилася з доводами я.

 - Ось тобі і програма-мінімум.

На жаль, навіть програму-мінімум виконати не вдалося. Що радувало, так це наявність питної (я сподіваюся!) води і те, що ми знайшли печеру, де можна переночувати. А от із їжею пролетіли. Ніхто до нас на вечерю відправитися не захотів. Якщо і зустрічалися птиці, то вони пурхали і відлітали при нашому наближенні. Далекобійної зброї у нас не було, а на кого можна піти з ножами? Демон навіть умовив мене просто побродити на самоті, може, клюне на свіже м'ясце який-небудь летючий кабанчик, а сам чекав в засідці. Але ніхто на мене не зазіхнув.

Сонце сідало, довелося обійтися своїми скромними запасами і лягати спати в знайденій печері. Чергувань ми більше не призначали, Мирт розсудив, що це марно. Все одно мене зараз затягне в країну сновидінь. Ми просто заклали хмизом вузький вхід, щоб почути, якщо раптом дикий звір знайде нас і вирішить поласувати.

Я звично притиснулася до демона і заснула, ледве встигнувши пару раз позіхнути. Не диво, що відразу ж опинилася у володіннях Морфея. Я довго ніжилася в його солодких обіймах, відчуваючи себе невагомою і незримою, а ось в усвідомлене сновидіння потрапила лише ближче до ранку...

Я йшла по згарищу, опалюючи п'яти. Поверталася вліво - і бачила стіну вогню. Поверталася вправо - і погляд губився в язиках полум'я. Дивилася вперед - і тільки вогонь розтікався навколо. Але я все одно робила крок за кроком, ніби щось вело мене, кликало, змушувало...

І раптом я зупинилася. Зупинилася тому, що вогонь, що оточував мене, раптом зник, залишився тільки білий дим, який загорнув простір в пухнасту нерухому ковдру. А вогонь... Вогонь розгорівся в моїх грудях. Він палив, пропалював діру, намагаючись пробратися всередину. Чи то вже горіло моє серце? Я закричала від болю і прокинуласт.

Мирта не було. І це було дивно, раніше я завжди прокидалася в його обіймах. Крім того, щось моторошно пекло між грудьми. Я рвонула застібку і витягла з ліфчика... зуб демона. Навіть впустила, не витримавши, такий він був гарячий. Розпечений до жару зуб. Що б це означало?

Обпечене місце боліло, але порожнеча, що утворилася там, була до жаху неприємною. Я витягла з рюкзака аптечку, дістала бинт, замотала зуб і... поклала на місце, за пазуху. О, порожнеча зникла, з'явилося відчуття... Дивне таке відчуття. Ніби я - магніт, і щось легко, але наполегливо, тягне мене... Може, піддавшись тяжінню, я зможу відшукати Мирта? А то одній якось... зовсім ніяк.

Я спробувала відключитися від думок і йти по тонкій ниточці тепла, що розгорталася в грудях. Спустилася зі скелі, увійшла в ліс. Стовп диму, який я помітила тільки вийшовши з печерки, збігався з напрямком сили тяжіння. Раз дим, значить, люди. Або демони. Можливо, ті експедиції, які не змогли повернутися. Напевно, Мирт знайшов їх, а мене не захотів будити...