Глава 15. Вулкан.

- Доброго ранку, охоронець! - глумливо протягнув демон, коли я відкрила очі. - Просто чудово, що ми не прокинулися в шлунку якого-небудь монстра.

Я знову спала, склавши на нього і голову, і всі кінцівки.

 - Я заснула?! - пискнула винувато, підскакуючи і обмацуючи дупу, здавалося, що повинна була протерти на штанях величезну діру, але виявилося, що здавалося. Падіння зі сходів було лише сном і штани мої залишились, на щастя, цілісінькі.

 - Так, люба дружинонько, ти спала сказав би «сном немовляти», але ні. Ти стогнала і здригалася. Від цього я і прокинувся. Довелося відчергувати і за тебе, і за себе.

 - Вибач, не знаю, як так вийшло... Начебто зовсім спати не хотілося... Напевно, це було якесь магічне втручання, адже я знов бродила уві сні...

 - Ти віриш в магію, дружино моя?

 - Та я раніше і в демонів не вірила, а вони - ось! - тицьнула я пальцем Мирта в груди.

Здається, після вчорашніх одкровень він трохи повеселішав. Ось так і працюють справжні психологи, потрібно просто дозволити людині висловитися, витягнути назовні думки, що терзають її. І - вуаля!

 - Так де ти там бродила всю ніч, моя невірна дружина?

Я розповіла про своє сновидіння.

Мирт мовчав.

 - І що ти думаєш про все це?

 - Думаю, що ти занадто любиш поспати...

 - Яка любов, коли такі жахіття сняться? Але це не просто так? Я не пройшла випробування? Не здала іспит...

 - Не здала, значить, буде перездача. Не думаю, що нас через це виключать з цієї гри. Так, твої сни дуже дивні і, швидше за все, щось значать. Але і реальність наша зараз мало відрізняється від снів. Боюся, що все перемішалося... Адже ми вже не на острові.

 - Не на острові? А я до сих пір не зрозуміла цього!

Я озирнулася. В принципі, навколишній пейзаж був злегка схожий на попередній, тому я і не помітила різниці спочатку. Ми так само лежали на скелях, тільки замість височезного кам'яного шпиля виявилося плоске плато, як ніби колишній шпиль хтось спиляв величезною пилкою. Ліс навколо теж підступав до його підніжжя, але замість вчорашнього, стародавнього, тропічного, був молодим і, в основному, хвойним. А сонце... Сонце вставало з того боку, куди воно з вечора пішло на відпочинок. І це було самим... зухвалим.

 - І коли все змінилося? - пристала я до демона. - Ти ж не спав, як це було?

 - Відчепись, - позіхнув Мирт. - Я прокинувся не надто давно.

 - А! Так ти не стеріг всю ніч! - обурилася до глибини душі, а ще й мене звинувачував.

 - Ти ж мене не розбудила, - знизав плечима Мирт. - Та й, швидше за все, ми повинні засинати на час переходу, це, дійсно, магія якась, так що ніхто не винен.

 - І що ж далі?!

 - Що доля підготувала, - пафосно виголосив демон. - А приготувала вона нам залишки шашлику з летючого кабанчика. Цікаво, тут такі водяться? А то мені сподобалося.

Мені, до речі, теж дуже сподобалося, і я з готовністю допомогла Миртові приховати залишки м'яса в надійне сховище, щоб уже, точно, не пропало.

Після ситного сніданку стало зовсім добре. Але не надовго. Ми задоволено розвалилися біля підніжжя плато, гріючись в променях вранішнього світила і переварюючи шашлик, як раптом земля затряслася, і пролунали дивні звуки, схожі на кашель. Тільки кашляти так міг би хтось колосальний...

Почувся гуркіт, немов десь пересипали купу каміння, і землю знову сколихнулася. Ми підскочили, озираючись.

О, чорт! Трусонуло так, що я впала і забила при цьому ногу. Мирт підняв мене, обличчя його було перелякане, так що і мені довелося злякатися.

 - Треба тікати! - закричав мій супутник, підхоплюючи рюкзаки. - Здається, це прокидається вулкан!

Я як раз повернулася в бік плато, щоб побачити, як при черговому «нападі кашлю» з його «горла» вилетіла ціла хмара диму і людських кісток, які градом посипалися навколо нас, та й на голови дещо потрапило. Не обговорюючи, що, як і чому, ми кинулися вниз зі схилу. Так, вниз бігти набагато легше, ніж вгору, тільки заважало каміння, яке часто потрапляло під ноги, воно немов навмисно намагалося затримати втікачів. І кістки... Правда, людські останки розсипалися від першого ж дотика білим порошком, як у моєму сновидінні. І забита нога боліла... І земля продовжувала здригатися... Коротше, щось занадто повільно я біжу. Демон, правда, тягне обидва рюкзаки, та ще й мене за руку, так я ж ногами не встигаю перебирати! Наступний поштовх жбурнув нас обох на землю, а вулкан таки прокинувся  і надривно виплюнув хмару жуків... Явно, нетравлення шлунку у нього, мабуть, після моїх нічних відвідин. І коли жуки посипались на наші бідні голови, я ще більше увірувала, що сни мої - не просто маячня втомленого мозку.

Мирт швидко схопився сам і мене поставив на ноги. Звісно, ми впали на купу каміння. Синці та садна красувалися на демонові, мов медалі. Думаю, судячи по відчуттях, і на мені не менше. А тут я згадала, що має слідувати за жуками...

 - На черзі павуки... - прошепотіла пересохлими губами.

 - Що?!

 - Моє сновидіння!.. наступними мають бути павуки!.. Вони великі і, гадаю, отруйні!..