Глава 14. Скеля.

Я знову опинилася уві сні, правда, сон був схожий на реальність. Я вкотре обходила кам'яний шпиль, намагаючись відшукати вхід.

О! Так ось же він! Як же ми раніше з Миртом могли його не помітити? Кам'яна арка в мій зріст! Я, трохи пригнувшись, прослизнула всередину скелі, тріумфуючи: я ж казала!

Усередині виявилися спіральні сходи, немов змія обвиває центральну колону, що йде вгору на неозору висоту. Закріплені на стіні на певній відстані один від одного факели дають достатньо світла. Тепер ясно, мені треба туди. Не дуже зручно, що перил немає, але сходи десь метрової ширини, не впаду ж я.

І я рушила вгору. Десь на п'ятому колі почали боліти ноги. Розпещені ми цивілізацією, ліфтами швидкісними, діти ХХІ століття, навіть уві сні втомитися примудрилася.

Ще три кола - і під ногами щось противно затріщало. Я опустила очі. Кістки. Білі, чисті, людські. І мабуть до жаху стародавні, тому що розсипаються, ледь я торкаюсь до них підошвою. Розсипаються на порох. Але тільки ті, на які я наступила. Інші продовжують спокійно лежати на сходинках, нечутно оповідаючи про давні трагедії, битви та війни. Не знаю і ніколи не дізнаюся. Білий череп повис майже на самому краю сходів, дивиться на мене порожніми очницями і сміється зубастою щелепою. І що смішного? Я підштовхнула його ніском черевика і, витягнувши шию, простежила за його падінням. Добре сміється той, хто сміється останнім. Підняла голову. Всі верхні сходинки усіяні кістками і кілька черепів стежать за мною чорними проваллями очей, ніби підморгують, скаляться зубастими щелепами. Це, що, моє випробування? Так я не боюся. Чого боятися мертвих? Вони вже відіграли в цій грі, їх час минув. Зараз моя гра, і тільки мені вирішувати, якою вона буде. Зараз я твердо знаю, що мені потрібно піднятися на самий верх. Що мене там чекає? Та невідома істота, яка просила  допомоги? Чомусь мені здається, що саме вона. Відчуваю до неї якесь родинне почуття, дивно, але це так. Не можу пояснити. Просто знаю, що я потрібна невідомому створінню, що воно мене чекає. Воно - тому що я не можу визначити по голосу статеву приналежність. Він, як би правильно висловитись, не оформлений у звичні нам звуки, він вищий їх, на іншому рівні сприйняття...

І я, розмірковуючи, легко проходжу по кістках, не звертаючи уваги на черепа, що скаляться услід. Це мій шлях. Я навіть не дивлюся вже під ноги, тільки вгору, туди, де мене чекає мета...

Ще десять обертів сходинок по спіралі, і відчуття кісток, що розсипаються під ногами, змінюється на тріск та шурхіт.

Що це? Скелетів більше немає, але ступені суцільно вкриті килимом із рухливих живих жуків. Вони не занадто великі, сантиметри три в довжину, чорні, із сірими смужками на крильцях, ворушать вусиками і лапками, намагаючись перелізти через своїх побратимів, видертися вище, але їх дуже багато і вони утворюють живу масу, що кишить переді мною.

По давно мертвим людським кісткам йти було легше. Вони вже не відчувають болю, я не могла зробити їм гірше, ніж їм вже було. Не я вбила цих людей, не я кинула їх тіла гнити на ступенях тисячоліття тому. А це живі істоти. Але я повинна виконати свою місію, повинна дістатися до верхівки. Моя нога опустилася на цей живий рухливий килим, пролунав неприємний хрускіт ламких хітинових покривів. Вибачте мене, жучки. Не я вас сюди притягла. Ви - моє наступне випробування і я пройду його, бо так треба, так правильно.

Я зціпила зуби і рушила вперед. Жуки котилися нескінченною річкою, гинули сотнями під моїми підошвами, здавалося, не буде їм кінця ніколи. Але все колись закінчується. Ще десять витків спіралі та невідомо скільки часу - і жуки закінчилися.

Краще б вони продовжувались! Переді мною кишіли тепер павуки! Справжні, живі павуки! Ні, я зовсім не боюся павуків. Я їх не вбиваю. Я, взагалі, поважаю життя в будь-якому  прояві. Я можу просто пройти мимо. Я можу зловити павука в сірникову коробку і винести на природу, нехай живе собі. Але коли їх тисячі, мільйони... Їх товсті волохаті пузця трясуться... Їх чіпкі лапки тягнуться вгору... Їхні тіла утворюють товстий живий килим... Якщо я зроблю ще крок, їх тільця із жваканням почнуть лопатися під підошвами моїх черевиків, липкі нутрощі будуть розлітатися в різні боки , а ті, хто залишиться живим, вчепляться в моє взуття, в мої штани, поповзуть вгору, поступово укутуючи мене живим коконом... встромляючи свої зуби в моє невинне тіло, вприснуть отруту у мою кров... Поступово перетворять в застиглу мумію... Картина виявилась така страшна, що я завагалася в своєму намірі що б там не було дістатися до верху. А тут ще зі стелі зіскочив по невидимій павутині і завис прямо перед моїми очима один з представників членистоногих. Я глянула вгору... А там... Не тільки сходинки, всі стіни були покриті товстою масою великих павуків, багато висіли на тонких павутинках на різній висоті, деякі ледь не торкалися мого волосся.

 - Так що ж це? - викрикнула, не витримавши я. - Ми так не домовлялися!

 «Допоможи!» - пролунав у голові вже знайомий голос.

Я навіть зібралася зробити крок вперед, як зверху раптом посипався дощ з павуків. Я скрикнула і відскочила назад, впавши і боляче вдарившись куприком. Сходи раптом перетворилися в гладку гірку, по якій я і покотилася спиною вперед вниз. Ковзання було таким швидким, що мені ніяк не вдавалося затриматись, хоч я і намагалася. Із шелестом промчала я по килиму з жуків, з тріском - по кістках, що залишилися цілими. З думкою «Прощавайте, мої чудові шкіряні штани!» - по гладкій поверхні. Так само спиною вперед вилетіла я з арки, що представляла собою вхід. Вона зачинилися з шумом, залишивши на своєму місці цільну скелю. А я сіпнулася і відкрила очі.