Глава 13. Острів.

На щастя, я встигла почути шелест шкіряних крил, що зачіплялися за гілки, і різко розвернутися, виставивши вперед ніж, який всю дорогу не випускала з рук. Звісно, невідому тварину не вбила, тільки зачепила крило, але Мирт різко розвернувся і схопив нападника, одним рухом звернувши йому шию. Нашій увазі постала летюча мишка розміром з молодого кабанчика, закручений спіралькою тонкий хвіст посилював враження. Тільки ось ці шкірясті крила...

 - Добре, хоч не в мене поцілила, - несхвально хитнув головою Мирт. - Я чув і був готовий до нападу, я, все ж таки, демон.

Ось так, замість подяки... І рятуй потім усяких... Та наступного разу переступлю, коли тебе хтось доїдати буде, і далі піду... Я цього всього вголос, звичайно, не сказала, але на очі навернулися сльози.

 - Дякую, - Мирт ковзнув по мені оцінюючим поглядом і примирливо поплескав по плечу. - Не думав, що ти здатна на героїчні вчинки, судячи з того, як на плоту тремтіла.

Ну, от, начебто б і похвалив, і, в той же час, посміявся. Ненавиджу!

Демон обійшов чудовисько, штовхнув ногою:

 - Як ти думаєш, він їстівний? Начебто схожий на...  свиню.

 - Це ж летюча миша, Мирте! Я мишей не їм!

 - Миша? - хмикнув демон. – Еге ж. Велика, однак, миша, мабуть на таких, як ми, горе-мандрівниках від'їлася. Загалом, ти можеш постувати, а я від свіжого м’ясця не відмовлюся. Заодно і харчі заощаджу, а то хто його знає, скільки нам по твоєму «глюку» ходити.

 - Це не мій глюк. Можливо, це і є особливість ваших Мертвих Земель - щодня створювати новий світ.

 - Цікава гіпотеза, - погодився Мирт, починаючи обробляти тушу. - Гідна розгляду. Як не хочеш їсти - хмизу хоч збери для багаття.

Я набрала сухостою, намагаючись не відходити далеко, раптом у цього летючого кабанчика тут родина залишилася або брати-подільники. З приморської зони ми вже вийшли, земля тут була суха, але відчуття вогкості залишалося, тому погрітися біля багаття хотілося. Незважаючи на те, що ми півдня брели по воді, ноги, завдяки якості демонського взуття, не були мокрими, інакше я б уже чхала і кашляла. Та й сам костюм з чорної шкіри виявився універсальним, підходив і для теплої, і для прохолодної погоди. Але не для спеки, і не для холоду, на жаль.

Кинувши біля ніг демона оберемок гілок, зрозуміла, що йти по хмиз доведеться ще не раз: щоб посмажити м'ясо, потрібно багато дрів. Цікаво, чи вдасться коли-небудь повернутися додому? Події з певного моменту раптом понеслися, немов снігова лавина, не залишаючи часу задуматись. Але ж мене чекає рідний світ, універ, друзі, Кеті, батьки... Втім, батьки, може, і не чекають. З тих пір, як в нашій родині з'явилася молодша сестра, про мене вони немов забули. Я стала відчувати себе баластом, який і не потрібен, начебто, і не викинеш. Не розумію такого ставлення. Спочатку мене це дуже дратувало, але з часом я змирилася. А коли поїхала вчитися в інше місто, здається, батьки навіть зітхнули з полегшенням. Вони не хвилювалися про мене, не дошкуляли дзвінками, не опиралися, коли я залишилася на літо, щоб трохи підзаробити офіціанткою в кафе. Висилали щомісяця невелику суму, ніби як батьківський обов'язок, і не парилися, де я і чим займаюсь. Дзвонили раз на місяць, щоб повідомити, що гроші відправлені і сухо цікавились справами. Більше ніяких спроб зблизитися не було. Що ж, інші студенти, навпаки, страждали від надмірної уваги і бажання опікати своїх чад, протестували і домагалися більшої самостійності. Мені навіть заздрили. Мабуть, людина завжди незадоволена існуючим станом речей, так вже ми створені.

 - Вау!.. - до мене долинули запаморочливі запахи смаженого м'яса.

 - Ксюш, - пролунав голос демона, - ти де там? Діставай свої консерви, обідати будемо!

Я витягла з рюкзака контейнер і... запхала назад. Не можу. Не можу дивитися, як цей демонюга поглинає без докорів сумління гарячий ароматний шашлик! Коли я потягнулася до м'яса, Мирт нічого не сказав, тільки посміхнувся. Ось і молодець, інакше йому б дісталося. Я вп'ялася зубами в ніжне соковите м'ясо. Свинина, та й годі! Смакота!

Коли ми задовольнили свої гастрономічні потреби, я зібрала ще хмизу, а Мирт насмажив шашликів у дорогу. Потім ми ретельно закидали багаття землею і рушили до тієї скалистої верхівки, що бовваніла попереду. Недалеко відійшли, як почули гризню хижаків, що з'явилися на залишки нашого бенкету. Від кабанчика ж залишилося не менше трьох чвертей. Переглянувшись, ми тільки стиснули міцніше рукоятки ножів. Сподіваюся, що хижаки задовольняться подачкою і не будуть гнатися за десертом.

До настання сутінків ми таки дібралися до кам'яного шпиля, що підносився над островом. Ми навіть обійшли навколо три рази, але ніяких дверей або проходів не виявили. Ми, що, даром йшли?

 - Я була впевнена, що нас цілеспрямовано ведуть сюди! Дельфіни... Чому нас винесли саме на цей острів?

 - Тому, що він був найближчим, - жбурнув Мирт до підніжжя шпиля свій рюкзак. - Тут нічого немає, і ми, судячи з усього, застрягли...

Мені не хотілося в це вірити, але що поробиш? Немає ніяких слідів людини. Що, коли, і справді, нам доведеться жити на острові? Пристосовуватися до існування в дикій природі? Добре, хоч свині з крилами тут їстівні, швидка смерть від голоду нам не загрожує. А немов ми залишимося на острові назавжди? Тоді ми будемо, як Адам та Єва, і станемо засновниками нової цивілізації. Я піду на це? А що, Мирт досить гарний, від відносин з ним мене зупиняє тільки його нестерпний характер. Але якщо вибору не буде... Зображення можливого майбутнього попливли у мене перед очима. Печера, застелена шкурами диких звірів... Загорожа з двома десятками свиней, яким підрізали крила... Купка галасливих дітлахів... Демон обіймає мене... Стоп-стоп-стоп!..