Глава 4. Демоград.

День вчора був божевільний, тому і кошмари всю ніч снилися. Демони різні, якийсь темний похмурий світ, поминки... Тьху! Куди ніч - туди і сон, куди ніч - туди і сон... Я відкрила очі -  і одразу закрила знову. Куди ніч - туди і сон...  Розплющила одне трохи - нічого не змінилося! Я не вдома, а в незнайомому місці, на чужому ліжкові. Все так... пристойно, прибрано, красиво. У готелі? Може, ми вчора з подругою відзначали покупку її шикарного весільного плаття і загуляли десь? Чому я нічого не пам'ятаю? Я озирнулася. Шикарне весільне плаття з найніжнішою вишивкою висіло на плічках на дверцятах гардероба. А де Кеті?

 - Кеті! - покликала я хрипким голосом, в роті пересохло, як в канаві на сонці. - Де ти, Кеті?

Може, у ванній? Я відкинула ковдру, з подивом подивилася на подушку, яку притискала до живота, мабуть, так і спала з нею, і спустила ноги на підлогу.

 - Я тут, моя люба дружинонько! - у двері зайшов незнайомий молодий чоловік, смаглявий, чорнявий, з чорними, як вуглини, очима.

Він посміхався на всі тридцять два чи скільки там, зуба.

Я зойкнула і повернулася на ліжко, прикрившись ковдрою. Хоча...  чого я прикриваюся? На мені досить довга футболка... Чоловіча футболка... Та й відвідувач не такий вже і незнайомий... Це що, сон триває? Я ущипнула себе і зойкнула ще раз.

 - Так рада мене бачити? - наївно поцікавився чорнявий.

А, напевно, ми з Кеті загуляли, познайомилися з хлопцями, а потім уві сні все змішалося, і вечірка перетворилася в демонське збіговисько, а нові знайомі - в рогатих демонів. Я зробила боязку спробу посміхнутися цьому... як же його звуть?..  Мирт, точно! Що ж я нічого не пам'ятаю толком? Чому він мене дорогою дружиною називає? Ми з ним, що, переспали? Жах, так допитися, щоб нічого не пам'ятати. Хоча... чому тоді я не відчуваю похмілля?

Відвідувач  тим часом  спочатку стягнув з мене ковдру, а потім і мене саму за руку витягнув з ліжка.

 - Вставай, ледащо! Тобі пощастило побачити інший світ, а ти... Проспиш все!

Нічого не розумію. Я протерла кулачками очі і повернулась до нахаби:

 - А де Кеті?

Той знизав плечима у відповідь:

 - Думаю, що на Землі. А ти маєш зараз унікальну можливість подивитися на  Демонію. До початку весільної церемонії у нас є час прогулятися містом.

Очі мої ставали все круглішими та круглішими. Про що він? Демонія? Все насправді?

 - То як? Чи просидиш тут, у чотирьох стінах?

Я кивнула, потім заперечливо похитала головою і знову кивнула. Помацала молодого чоловіка пальчиком.

 - Так ти мені не снишся?

 - Загалом, так: вирушай у ванну, одягайся і натиснеш на кнопку в узголів'ї ліжка. Я буду чекати тебе в їдальні і, якщо затримаєшся, з'їм все, що буде на столі. - Демон кинув на ліжко джинси та футболку, а сам повернувся демонстративно і вийшов з кімнати.

Я розгублено почухала за вухом. Як би там не було, сон це, глюк чи марення, але потрібно насолодитися ним по повній програмі. Звісно, відмовлятися від сніданку і від екскурсії я не збираюсь. На цьому і зупинившись, я швиденько привела себе до ладу і натиснула зазначену кнопку. З'явилася вже знайома мені Надія і провела мене на нижній поверх, в їдальню, де чекав Мирт. До речі, він тільки лякав. Їжа стояла незаймана, типовий англійський сніданок: омлет з беконом і чай з булочками. О, ні! Чай... Я з чаєм і до весілля не прокинусь толком.

 - Кави хочу! - я мимоволі вигукнула це вголос.

 - Ох, і яка ж мені вимоглива дружина попалася, - похитав головою Мирт. - Добре, мила, кави, так кави.

Він натиснув кнопку на столі і просто сказав:

 - Чашечку кави, будь ласка. Арабіка. З цукром? - це вже мені.

Я кивнула і на пальцях показала II.

 - Чорну чи вершків долити?

Я кивнула.

 - Не зрозумів...

 - Так.

 - «Так» - чорну, чи «так» - долити вершків?

Я знову кивнула:

 - Чорну і міцну.

- Дві ложечки цукру, чорну і міцну, - закінчив замовлення мій «чоловік», відсуваючи для мене стілець.

 - А... - почала я, але співрозмовник перебив мене.

 - Всі питання потім. Їж швидше, а то не встигнемо нічого. Наше місто називається Демоград, воно не дуже велике, зале гарне. Думаю, буде що згадати, коли повернешся на Землю.

Через декілька хвилин Мирт вивів мене на терасу з балюстрадою і велів чекати. Я одразу ж забула про нього, тому що моєму погляду відкривався чудовий вид: доглянутий двір з шикарними смереками, туями, ялівцями і іншими, незнайомими мені рослинами. Мабуть, тут люблять хвойники...

Ревіння мотора змусило мене відірватися від споглядання. Це Мирт під'їхав на якомусь модерновому мотоциклі, я таких ще не бачила. Він подав мені руки, легко перетягнув прямо через перила і посадив за собою. Коли мотоцикл зірвався з місця і вилетів за ворота, мені стало погано. Ні, не від швидкості, швидкості я не боюся, а від того, що він не торкався дорожнього покриття, а ковзав сантиметрах в двадцяти над ним, ніби на антигравітаційній подушці. І це краще всяких інших доказів переконало мене в тому, що я не на рідній старенькій Землі! Це, дійсно, інший світ! Демонія... Подальша «екскурсія» тільки підтверджувала цей факт. Мене не так вразили шикарні особняки, такого добра і у нас вистачає, як дороги. Ніжно-блакитні, соковито-рожеві, салатові, бузкові... Вони нагадували веселку і не хотіли вписуватися в мої уявлення про світ демонів. До того ж, вчорашні хмари пролилися, мабуть, вночі солідним дощем, і сьогодні по небу котилося  справжнісіньке сонце, тільки трохи більше від нашого і розливало соковите червоне світло, що забарвлювало стіни і дахи, та грало мільярдами відблисків у калюжах.