Розділ 6 (3)

Натан

— Ти не прийшов на вечерю, — пролунало різко, але я встиг сховати листи матері Емілії.

Перечитування їх стало для мене своєрідним заспокоєнням.

Я підняв погляд на матір. Вона виглядала стомленою.

— Я не голодний.

— Емілії теж не було. Вона передала, що погано почувається. Напевно, розхвилювалася через завтрашній день.

— Швидше за все.

— Я хотіла поговорити з тобою про це.

— Я уважно слухаю.

— Пообіцяй мені, що ти не вчиниш якусь дурницю.

— Наприклад?

— Таку, яку зробив Аремей десять років тому? Що призвело до загибелі Долорес та його божевілля. Пообіцяй мені, що ти не порушиш традиції і не спричиниш гнів демона. Астріт чудова дівчина, і вона стане гарною дружиною. Я бачу, що вона закохана у тебе.

— Мені вона не цікава, — сухо промовив.

— Натане, так не можна. Ти повинен…

— Продовжити наш видатний рід. Для чого? Щоб прирікати на муки своїх нащадків? Щоб чудовисько, яке живе в тумані, продовжувало цю виставу? Або гірше за те, щоб воно стало мною. Ти пам’ятаєш батька, коли він втратив контроль? Я пам’ятаю і не хочу ставати таким, як він. Я не одружуся ні на Астріт, ні на будь-якій іншій темній діві. У мене не буде спадкоємців, поки я не позбудуся рогатого гада.

— Він не дозволить тобі…

— Я поки що сам вирішую, на кому мені одружитися й кого любити... — Зоя виглядала схвильовано, але я не хотів її засмучувати. Тому поквапився заспокоїти: — Але даю тобі слово, що я не заважатиму завтрашньому весіллю. Все пройде так, як ти запланувала.

Зої видихнула.

— Мені це й треба було почути.

Ще ніколи мені не вдавалося так майстерно її обдурити.

***

Ранок настав раптово.

Навколо, немов бджілки, закружляли з десяток слуг. Одні допомагали мені з нарядом, інші метушилися над зачіскою, треті обсипали комплементами. Я прикрилася фальшивою усмішкою, щоб не засмучувати оточуючих. Чомусь серце було не на місці, у мене було погане передчуття.

— Ви такі гарні, пані. Вам так личить вбрання нареченої.

Звідусіль я чула похвалу й, навіть зазирнувши в дзеркало, сама не змогла стримати захоплення. Біла сукня ідеально сіла на фігуру, створюючи красивий непорочний образ. Фата кріпилася в акуратно зібраному на потилиці волоссі.

— Де моя чудова дочка? — прогримів голос свекрухи.

— Я тут.

Слуги розійшлися, даючи доступ гостям.

Зої в супроводі Натана увійшла до кімнати. Темний сьогодні притягував погляди. На ньому був сурдут глибоко-чорного кольору, і, незважаючи на святковий етикет, він одягнув вугільну сорочку. Ніколи раніше я не бачила більш привабливого чоловіка.

За що відразу докорила собі. Не можна дивитись на нього. Як би він не виглядав, що б не говорив і що б не робив. Цієї людини тепер для мене не існує.

Свекруха взяла мене за руки й з теплом глянула у вічі.

— Ти чудово виглядаєш. Вибач мені за колишні образи. Ми тепер одна сім’я, і нам не варто тримати в серці зло. — Я кивнула, не в змозі видавити із себе слова. — Ми прийшли не з порожніми руками.

Один із лакеїв приніс велику квадратну коробку. Під кришкою виявилася масивна корона з білих каменів та діамантів. Присутні вибухнули оваціями та захопленим шепотом.

Натан взяв її і обережно вдягнув мені на голову. Як тільки вона торкнулася мого волосся, на мене ніби обрушилася бетонна стіна. Біль пронизав віскі, а тіло ослабло. Я похитнулася, втрачаючи зв’язок із реальністю, але Натан вчасно мене підхопив.

— Терпи, — тихо прошепотів арх.

— Дайте їй більше повітря! Наречена перехвилювалася, — скомандувала Зоя, і слуги одразу забігали навколо мене.

Усадили в крісло, відчинили вікна й дали склянку води. Я потроху звикала до тяжкості корони, але її вага була необґрунтовано важкою. Щось було не так із прикрасою. І ніхто не спромігся попередити мене про це.

Струмінь поту побіг по моєму лобі. Я торкнулася його хусткою і не відразу зрозуміла, звідки на білій тканині з’явилися червоні плями.

— Пані, у вас тече кров, — потойбічним голосом сказала Тіффані. — Вам погано?

Замість мене відповіла Зоя:

— У Емілії дуже ніжна шкіра. Нічого страшно, зараз все минеться.

Я кинула на свекруху засуджуючий погляд, але промовчала. Це була моя ноша, і ніхто не збирався звільняти від неї.

Натан виглядав похмурим. Не знаю, що його злило: корона на моїй голові чи моя реакція.

— Дай мені ще одну хустку, — наказала служниці. Я ретельно витерла кров із обличчя. Добре, що вона більше не бігла. — Зі мною все гаразд, можу продовжувати.

Я підвелася з крісла й наче на шарнірах вийшла з кімнати. Корона не стала легшою, навпаки, з кожною хвилиною вона доставляла мені все більший дискомфорт. Від чого день проходив у спробах ухопитися за реальність.