Розділ 6 (2)

***

Я лежала на покривалі, навіть не змінивши одягу. Мене захопила безнадія, що не хотілося дихати. Стільки було пролито сліз, що вже нічим було плакати.

Навіть Рижик заліз на мою подушку й з тривогою спостерігав за моїм відчаєм.

— Еміліє, а давай втечемо? Якось розберемося із заставними? Знаєш, скільки людей живуть із боргами? І нічого, щасливі.

— Шермани знайдуть мене та мою родину, — безбарвно промовила.

— Можемо виїхати до іншої країни. Все почати з нуля, — не вгомонювався демон.

— Не вийде... Не хвилюйся, я тебе відпущу. Не тягтиму із собою на саме дно. Ти будеш вільний.

Двері тихенько рипнули, і в кімнату зайшла Тіффані.

— Пані, давайте збиратися на вечерю, — жваво сказала дівчина.

— Я не піду.

— Але пані Зоя дуже засмутиться.

Стиснула руку в кулак, ховаючи від сторонніх очей рану від ножа для листів. Вона виявилася глибокою і неприємно нила. Хоча образа в серці була сильніша.

— Передай, що я втомилася й погано почуваюся.

— Може, покликати за лікарем? — розхвилювалася дівчина.

— Ні. Мені просто треба трохи відпочити.

— Я принесу вам вечерю до кімнати. До речі, — вона дістала з кишені золоту монетку й простягла її мені. — Я знайшла її сьогодні вранці у вас під подушкою. Дивний малюнок, ніколи такого не бачила. Що він позначає?

Я взяла в руку монетку, розглядаючи чарівний візерунок. З кожною секундою мій біль, приниження та розпач трансформувався в люту злість.

— Це навіював снів... — Ось чому Натан спокушає мене уві снах кожну ніч. — Ти знаєш, де зараз пан Натан?

— Був у своєму кабінеті. Щось трапилося?

— Ні. Нічого. Мені треба прояснити одну ситуацію.

На ватних ногах я піднялася з ліжка, міцно стискаючи в руці ненависну монетку. Я була зла настільки, що не помічала нічого на своєму шляху. І до кабінету темного увійшла без стуку.

Він сидів за столом, щось вишукуючи в паперах, але відкинувся на спинку стільця, уважно спостерігаючи за мною.

Не кажучи жодного слова, я підійшла до столу й з гуркотом припечатала монетку прямо поверх його документів, нависаючи над ним.

— Мерзотник, — кинула йому в обличчя. — Безпринципний, нахабний та підлий… Я не можу підібрати слова, щоби висловити всю глибину своєї ненависті. Ти не можеш дати мені спокій у житті, вирішив переслідувати навіть у снах? Це низько навіть для тебе. Я шкодую, що колись знала такого, як ти.

На його обличчі не прослизнула жодна емоція.

Я вирівнялася й попрямувала до дверей, як раптом довкола мене закрутилася хмара темряви. Вона перегородила мені шлях, укладаючи у свої обійми. У мить я виявилася скута руками темного, вже в людському образі.

— Відпусти, — вперлася руками в його груди, але він був немов із граніту.

— Думаєш, я мерзотник? Подонок? Негідник? Так і є. Я зробив усе, щоб ти так до мене ставилася. Адже я хотів так само люто ненавидіти тебе. Ти з першого погляду стала скалкою в головні. Ти всюди: у домі, думках та снах…

— Відпусти мене негайно! — я не залишала спроби вирватися, молотила його по всьому, куди могла дотягнутися.

— Ні. Ти дослухаєш мене до кінця! Я шкодую, що ти з’явилась в моєму житті. Ти зламала все однією своєю появою. І навіть не уявляєш наслідків своїх вчинків.

Від почутого я припинила пручатися. Це було настільки приголомшливо, що я остовпіла.

— Якщо я така погана, навіщо я тут? Віддай заставні, і я піду назавжди. І ти ніколи про мене не почуєш.

— Я не можу тебе відпустити. Ти мені потрібна, — серйозним тоном промовив.

Мені стало і смішно, і страшно. Я схопилася за скроні, намагаючись впоратися з наростаючою мігренню. Події сьогоднішнього дня давалися в знаки.

— Ти божевільний, — безсило промовила.

— Що в тебе з рукою? — Натан помітив слід від «кривавого підпису» і взяв долоню, розглядаючи рану.

— Дурниці. Порізалася.

Потім накрив руку поріз, а коли я знову побачила свою шкіру, на ній не залишилося й сліду. Головний біль теж магічно випарувався.

— Дякую, але не варто. Саме б зажило. — І набравши повні груди повітря, я сказала: — Завтра я виходжу заміж за твого брата. Я буду його дружиною. Між нами ніколи нічого не було. Перестань ходити за мною і підкладати мені під подушки магічні пастки. Я буду вірною дружиною і не збираюся дурити свого чоловіка. А якщо ти ще хоч раз вийдеш за рамки норм спілкування, я розповім усе Аремею і ми того ж дня сядемо в екіпаж і поїдемо туди, де ти нас не знайдеш. А тепер відпусти мене та дай піти.

Всупереч очікуванням, він прибрав руки в кишені й відійшов, звільняючи мені дорогу до дверей.

Я вже встигла порадіти, що мені вдалося вийти, як у потилицю прилетіли слова:

— Це ще не кінець, колючко. Мене це не зупинить. Ти будеш моєю.