Розділ 3 (5)

—  Ти знаєш, де охорона?

Кіт задумливо нахилив голову.

—  Знаю, але вона змінюється. Тебе швидко знайдуть, якщо ти вирішила втекти.

—  Тоді ти підеш зі мною.

—  Я не можу! Як тільки я ступлю ногою за межі цієї кімнати, мене спіймають. А з демонами бажань не дуже приємні розмови в темних.

—  А як ти допомагав мені пройти вчора вночі?

—  Це було на благо справи. Таке допускається. А тут втеча —  це мене дискредитує як демона.

—  Значить… я тебе понесу на руках.

—  Що? Ні! —  Я схопила кота на руки, хоч він брикався. —  Залиш мене, жінко. Якщо мене зловлять, мене розвтілять.

—  Краще мовчи, і ніхто не здогадається про твою присутність.

Я шмигнула за двері, озираючись на всі боки. Гуляти ночами вдома стало вже дивною традицією.

—  Ліворуч, не туди, —  роздратовано пирхнув кіт.

Завдяки його підказкам я швидко покинула будинок і вийшла надвір.

Все навколо було вкрите туманом, крізь який блукали червоні сяючі вогники.

—  Що це таке?

—  Нічна варта. Відганяють розбійників, вовків та іншу нечисть, яка тут розгулює. Міцніше тримай мене. Не хочу, щоб мене відчули.

Я перехопила руку, кіт був не таким уже й легким.

—  Звідки їй тут взятися? —  я йшла дорогою, вже розбираючись у місцевості.

Від розмови з котом волоски на тілі ставали дибки, і я здригалася від кожного шереху.

—  Це місце як магніт, що притягує все зло.

—  А як виглядає цей магніт?

Ми підійшли до цвинтаря ангелів.

—  Саме так. Можеш опустити мене на землю. Вона проклята, і мені нема чого боятися. Тут мене ніхто не чіпатиме.

Я з полегшенням спустила кота на землю.

—  А чому вона проклята?

—  Хіба ти не бачиш? Хто лежить під цими янголами? Так не має бути.

Кіт ішов слідом за мною.

—  Я знаю, що це прокляття їхньої родини. Мені розповідали про нього.

—  Це не прокляття, але подано красиво. Не підкопаєшся, —  роздратовано пирхнув демон бажань. —  Більше нічого розповісти не можу. І не питай.

Ми вийшли до склепу, на який мені вказало чудовисько. Кіт заліз на виступ сусідньої могили й мовчазно дивився на двері.

—  Скажи мені, що ти не збираєшся її відкрити? —  з благанням у голосі промовив.

—  Збираюся.

Дістала з кишені ключ від усіх дверей.

—  І хто тобі сказав, що це гарна ідея?

—  Ніхто.

Встала навшпиньки й із третьої спроби вставила ключ у замкову щілину. Він сам, без моєї допомоги, покрутився навколо своєї осі, запускаючи якийсь механізм.

Масивні кам’яні двері з глухим скреготом відчинилися, запрошуючи увійти. Зсередини повіяло могильним холодом.

—  Може, не варто цього робити? —  меланхолійно вимовила тварина.

—  Думаєш, мені загрожує небезпека?

—  Навіть якщо й загрожує, ти під моєю протекцією. Поки наш договір чинний, ти в безпеці.

—  Тоді я пішла, —  невпевнено промовила, прибрала павутиння з дороги, і переступила поріг.

Перші миті було темно, але потім спалахнула пара факелів, освітлюючи приміщення.

Я здригнулася.

—  Це я підпалив, щоб ти не розбила лоба, а мені не довелося тебе в черговий раз воскрешати, —  невдоволено сказав кіт, йдучи за мною до приміщення.

—  Дякую… ем, як тебе звуть? —  розгубилася.

—  Ім’я? —  здивувався кіт.

—  Я тебе зовсім не знаю, а ти мені вже врятував життя. Як мені до тебе звертатись?

Кіт задумався, а потім відповів після паузи:

—  Господар.

Я зміряла його скептичною посмішкою.

—  Давай щось більш реалістичне.

У склепі не було нічого незвичайного. Стіни були прикрашені надгробними плитами, за якими лежали покійні. Дружини завжди лежали праворуч від чоловіків. Єдине, на що я звернула увагу, це що всі діти родини Шерман народжуються хлопчиками. Жодної дівчинки не народилося протягом кількох десятиліть.

—  Дивись, що я знайшов! — сказав демон, кликаючи мене до одного з надгробків. Прочитавши ім’я на ньому, мені стало погано:

«Аремей Шерман»

—  Це не може бути він.

—  Подивися на рік народження та дату смерті. Він однолітка Натана та загинув десять років тому.

—  Ні. Це не він. Я бачила його в кімнаті. Зої мені його показала. Він живий.

Кіт невдоволено пирхнув.