Розділ 3 (3)

Він приємно посміхнувся.

Ох, як мені не вистачало дару! Я ніби сліпа. Як звичайним людям вдається розпізнавати обман?

—  Дякую за пораду.

Ми вирушили в бік маєтку. Щоб заповнити мовчання, я першою запитала.

—  Ви добре знаєте Аремея?

—  Знайомі з дитинства. Ми виросли в цьому місці. Мої батьки привозили нас до Шерман на все літо.

—  Він завжди був таким?

Ральф насупився.

—  Ні. Він був іншим. Його змінив нещасний випадок.

—  Розкажіть? Вибачте, що я вас розпитую, але я повинна знати, що сталося, щоб допомогти йому.

—  У цьому немає таємниці. Десять років тому Аремей збирався одружитися. Він дуже любив Долорес. Але за день до ритуалу її знайшли в лісі, роздерту вовками. Зграя забрела близько до маєтку й напала на нещасну. Це дуже сильно похитнуло його здоров’я.

—  Це жахливо.

Ми наближалися до маєтку. На нашу появу з дому почали вибігати радісні слуги. Серед них я побачила Зою.

 Від її стривоженого погляду в мене стислося серце. В її очах було стільки болю, що мене захлеснуло почуття провини.

Вона спустилася сходами й міцно обійняла мене.

—  Хвала Темряві, ти жива! Я боялася, що більше тебе ніколи не побачу.

—  Вибачте, що змусила вас хвилюватися, — відповіла, звільнившись із міцних обіймів.

—  Це диво, що тобі вдалося вибратися. Світ довкола дуже небезпечний. І не любить чужинців, —  сказав Ральф.

—  Мені просто пощастило, —  збрехала, винувато закусивши нижню губу.

***

Натан повернувся тільки надвечір. Вони з Астріт загубилися в тумані й про моє зникнення дізналися тільки після прибуття. А після побаченого вчора в кабінеті я вже здогадувалася про причини їхнього випадкового зникнення.

Ми зустрілися вже за традиційною вечерею. Сьогодні всі були незвично мовчазні. Лише Баронеса ван Орлін щось монотонно бубоніла собі під ніс, але ніхто її не слухав.

Був мовчазний і Натан. Я чекала, що він не втримається й докорить мені за сьогоднішню прогулянку. Але він не надав цьому значення.

Наче навколо мене щось відбувалося, а я не могла зрозуміти, що саме.

Астріт теж була ніби у воду опущена. Вона не відривалася від тарілки, практично не зводячи погляду.

Брати Ніколсони першими покинули трапезну. За ними пішла Астріт зі своєю компаньйонкою та баронеса. Я хотіла піти, але вирішила, що зроблю це лише після Натана. А він, певне, здогадався про мій план і спеціально тягнув час.

Зоя була останньою, хто попрощався й покинув їдальню.

Я з ненавистю дивилася йому в очі, копирсаючись виделкою у фруктовому сорбеті. Натан повільно цідив напій із келиха. Ми чекали, поки затихнуть кроки Зої, щоб без свідків вчепитися одне одному в горлянку.

—  Складно, мабуть, без чарів? Почуваєшся беззахисною та переляканою? —  вимовив знущальним тоном.

Я не хотіла принести йому задоволення своїм стражданням.

Так, мені тяжко! Але він буде останнім, хто про це дізнається.

—  Щоб побачити справжнє обличчя людини, не обов’язково мати магію.

Я підхопила кінчиком ложки десерт із креманки й поклала його в рот, обдарувавши співрозмовника найчарівнішою усмішкою, яку могла видавити.

—  Так, без магії можна прожити. Але, погодься, з нею куди веселіше.

Натан зробив непомітний жест пальцями, і моя креманка потяглася до арха, зупинившись на середині столу.

Усередині мене спалахував ураган гніву. Мені коштувало великої наснаги взяти себе в руки.

—  Навіть цю ситуацію можна вирішити.

І, немов у зоровій дуелі, не відриваючи погляду від нахаби, я стиснула білу скатертину й потягла її на себе. На ідеально випрасуваній поверхні з’явилися складки. Благо стіл був уже пустий, лишилася лише пара наших приладів.

Креманка сіпнулася й повільно поїхала до мене. Прихопивши із собою напівпорожній келих Натана.

Коли десерт зупинився в мене, а його келих на середині столу, я зазнала почуття тріумфу! Ось тільки за обличчям темного було складно щось розібрати. Але його погляд із поволокою лякав.

Я знову опустила ложку в сорбет і демонстративно спробувала його смак.

Натан так різко підвівся, що я сіпнулася. Він обійшов стіл і сперся на спинку мого стільця.

Від близькості із чоловіком оголилися всі мої нерви. Здавалося, повітря стало відчутним на дотик.

Він нахилився до вуха, але його голос був неприродно спокійним. Наче він дуже намагається, щоб не видати емоції, що душили його:

—  Я дам тобі лише один шанс позбавитися прокляття. Опівночі ти прийдеш до мене в кімнату, роздягнешся й виконуватимеш усе, що я забажаю.

—  Ніколи, —  зло прошепотіла.