Розділ 3 (2)

—  Гей, хтось тут є?! —  вигукнула, але шарудіння за спиною змусило стрепенутися.

З жахом намагалася роздивитись щось крізь сірий туман, але нічого не виходило. Тоді я вирішила піти туди, куди направляв коней хлопець. Якщо я не зіб’юся зі шляху, то мені вдасться зустріти Натана та інших мешканців маєтку Шерман.

Це краще, ніж чекати на повернення голодних хижаків.

Потроху дорога, якою я йшла, перетворилася на вузьку стежку, а потім зовсім пропала.

Я заблукала.

Мені хотілося волати від розпачу. Здавалося, гірше бути не може, як раптово я почула хрускіт гілок під вагою чиїхось лап. У напівтемряві я побачила два жовті вогники.

Перше, що впало у вічі, — це голова. Витягнуту овечу морду прикрашали велетенські закручені роги, у центрі яких зяяли два неприродно жовті ока. Істота стояла прямо. Частина його тіла була вкрита старими обірваними ганчірками. Руки, якщо їх можна було назвати руками, були довшими ніж у людини й досягали майже до підлоги. Масивні кістляві пальці плавно перетікали в гострі довгі пазурі. Мов ножі, вони були ідеальним знаряддям вбивства.

Але найжахливішою була його паща, з якої стирчав із десяток гострих, як кинджали, ікла. Жовтими очима звір подивився на мене.

Від жаху навіть серце перестало битися.

—  Я не знаю, розумієш ти мене чи ні. Але я хочу сказати, що не бажаю тобі зла.

Звір вишкірив зуби й погрозливо загарчав. Впевнено йшов мені назустріч.

—  Думаю, ти сам це знаєш. Адже… я знаю, що ти не монстр, а людина в образі тварини.

Монстр був такий близький, що я могла розглянути волоски на його морді. Звір слухав мене уважно, наче розумів кожне слово.

—  Аремей... Я думаю, це ти. Я хочу тобі допомогти. Я тобі не ворог.

Він пирхнув і махнув головою, ніби запрошуючи піти за ним. Охоплена невидимою силою, я пішла слідом. Здавалося, це сон наяву. Я бачила перед собою контури монстра, розглядала його кудлату гриву й величезний хвіст. А ще лапи з величезними пазурами. Страшно уявити, що могло зробити це чудовисько з минулою нареченою Аремея.

Незабаром лісова місцевість змінилася полем. Дерева траплялися рідше й частіше, це були яблуні або груші. Монстр вивів мене з лісу. Я бачила обриси маєтку.

Однак на підступах до дому Шерман він звернув в іншому напрямку.

Я не могла позбутися думки, що маю дізнатися, що він хоче мені показати. Тож неухильно пішла за ним.

Чудовисько завело мене на цвинтар ангелів. Його розпливчастий силует то з’являвся, то зникав серед надгробних плит. Поки монстр не зупинився біля єдиного й, мабуть, найбільшого склепу, що там був.

Ми стояли біля входу. Він підняв неприродньо довгу руку й торкнувся гострим пальцем кам’яної гравюри над входом, і, немов зітканий із туману, монстр розчинився. Я знову залишилась одна.

По шкірі побігли мурашки.

Тільки зараз я звернула увагу на картину. У центрі була величезна зірка, яку оточували літаючі ангели. Трохи придивившись, я побачила непомітний отвір для ключа.

—  Еміліє, де ви? —  пролунав упевнений чоловічий голос. —  Відгукніться, я знаю, ви тут.

—  Я біля склепу.

З напівтемряви до мене наближалася чоловіча постать. Ральф Нікольсон виглядав стривоженим.

—  Нарешті я знайшов вас. Треба дякувати пошуковому талісману, він мене сюди привів. Як тільки кінь притягнув бідолаху Жоржа до маєтку, усі піднялися на ваші пошуки... Як ви тут опинилися?

—  Я брела лісом і вийшла до цвинтаря.

—  Просто йшли? —  з недовірою підняв брову.

Я побоялася розповідати йому про монстра. Раптом він визнає мене божевільною. Не хотілося давати зайвий привід Натану з мене глузувати.

—  А що вас дивує?

—  Просто від місця, де ви розлучилися з Жоржем, щонайменше кілька годин їзди галопом.

Я закусила губу. Напевно, монстр застосував якісь чари, скорочуючи відстань.

—  Може, кучер помилився? Мені не здається, що нам удалося заїхати так далеко.

—  Швидше за все. Головне, що з вами все в порядку. Всі будуть дуже раді, що ви живі та здорові.

—  Ральфе, а що це за склеп?

Чоловік похмуро глянув на будову.

—  Сімейний склеп родини Шерман. Тут спочивають із миром усі глави сімей, їхні прямі спадкоємці та дружини.

—  Мене зацікавив малюнок над вхідними дверима. Дуже незвичайний для сімейних склепів.

—  Я не знавець архітектури. Можливо, пані Зоя зможе відповісти на ваші запитання.