Розділ 3. Образлива пропозиція

Розділ 3. Образлива пропозиція

Я розплющила очі, пригадуючи, як опинилася в ліжку. У голові крутився якийсь дивний сон, наче Натан застав мене біля його кабінету й наклав прокляття. Потяглася прибрати пасмо з обличчя... і ахнула. На моїй руці красувався магічний слід від чаклунства.

То був не сон! Мерзотник мене зачарував.

Я обхопила зап’ястя, на другій руці був такий самий слід. Що це за руни, я не розуміла. Моя мати була чистокровною світлою дівою, яка пішла проти волі своїх титулованих батьків і вийшла заміж за звичайну людину. Вони любили одне одного, і я знала, що мати ніколи не шкодувала, що відмовилася від багатства заради любові.

І, хоча мій дар був лише віддаленою луною її таланту, деякі секрети світлих дів мені вдалося перейняти. Але в цій ситуації я була безсилою.

Двері рипнули, і в кімнату увійшла Тіффані з тацею їжі.

— Доброго ранку, пані. Ви так міцно спали, що я не ризикнула вас будити. Сніданок принесла вам до кімнати, сподіваюсь, ви не проти?

Вона посміхалася, але щось у поведінці служниці викликало в мене занепокоєння.

—  Дякую за піклування. Усі вже поснідали?

—  Давно. Пан Натан із гостями вирушив на полювання. Вони виїхали на світанку.

Полювання! Я забула, що вони збиралися полювати.

—  Коли вони повернуться?

—  Не раніше сутінків.

Мене кинуло в жар. Треба було терміново поговорити з мерзотником. Чекати не можна жодної хвилини. Раптом це смертельне прокляття і мені залишилося жити лічені години?

—  Я повинна приєднатися до них.

—  Ви? —  тільки й промовила служниця. — Але ж ви відмовилися їхати.

—  Плани змінилися. Хтось може мене проводити до мисливців?

—  Помічник єгеря залишився. Але все одно це небезпечно.

—  Очікування невідомого значно страшніше. Передай помічникові єгеря, що я буду готова за двадцять хвилин.

—  Як скажете, пані, —  сказала покоївка й вийшла з кімнати.

Я підійшла до шафи й дістала звідти те, що душу гріло. Подарунок на вісімнадцятиріччя — червоний костюм для верхової їзди. Я навіть не встигла його приміряти, просто кинула у валізу і вирушила до маєтку Шерман.

Не думала, що він так скоро мені знадобиться. Щільна тканина була розшита червоною вишивкою, а замість ґудзиків від шиї до талії було напівдорогоцінне чорне каміння. Довелося повозитись, щоб їх застебнути.

Вбрання ідеально сіло по фігурі. І, якби я мала трохи більше часу, я б довела образ до досконалості. Але я дорожила кожною хвилиною. Поспіхом підколола довге волосся на потилиці й вискочила з кімнати. Шмигнула до головного входу, де вже очікували пара коней.

—  Доброго ранку, пані Арчер. Тіффані сказала, що ви бажаєте приєднатися до групи мисливців, — звернувся до мене молоденький хлопець років чотирнадцяти із солом’яним волоссям і довгим чубчиком, що спадав на одне око. Він був одягнений у простий сільський одяг, але через плече в нього висіла рушниця.

—  Так і є.

—  Якщо ми вирушимо зараз, то зможемо наздогнати їх за дві години. Ви ще встигнете пополювати.

—  Чудово. У дорогу.

Я застрибнула на коня й поїхала за своїм супроводжуючим. Першу частину дороги ми мчали галопом, а потім коні трохи втомилися й зменшили швидкість. Майже відразу маєток Шерман зник у тумані. А я могла розглянути лише відстань на кілька метрів уперед. Все інше було в білому щільному серпанку.

—  Вони полюють біля підніжжя Плачучої гори. Там найчастіше помічали зграї, — сказав Жорж — мій юний провідник. — Тільки цього місяця вовки більше п’яти разів набігали на наші стада. Я говорив із пастухами, вони не знають, як урятуватися від них.

Я з подивом спостерігала за хлопцем. Він говорив емоційно, у його словах були тривога та смуток. Але всупереч чомусь я не могла відчути його почуття.

З жахом усвідомлювала, що за велінням темного арха мій дар замовк.

—  Це сумно…

Жорж продовжував ділитися своїми переживаннями, а я раз-по-раз намагалася дотягтися чарами до нього, але не могла. Усі мої спроби прокинутися зазнавали фіаско. Я хотіла вірити, що це випадковість, що чари просто не працюють на цій конкретній людині, але в глибині душі я вже знала відповідь і в чому секрет прокляття Натана.

Довге протяжне виття розбурхало наших коней. Вони голосно заіржали й почали задкувати.

—  Тихо, тихо, — намагався заспокоїти тварин хлопець.

Хоч коні й заспокоїлися, але все ж таки поводилися нервово.

—  Вовки?

—  Не хвилюйтеся, пані. Нам нема чого переживати. Звіри не нападають на людей. До того ж у мене є рушниця.

Він показав на зброю за спиною. Але це лише посилило мій страх.

—  Може, краще повернутись назад? — насторожено спитала, прислухаючись до кожного шереху.

—  Ми майже на місці. Буквально пів години, і зустрінемося з основною групою.