Розділ 2 (6)

Я вискочила з кімнати, прислухаючись до кожного звуку. Десь вдалині крижаніло душу співом чудовисько.

— Ліворуч, потім коридором направо, — вказував мені дорогу демон, хоча самого його я не бачила. Він ніби став невидимкою.

Я легко знайшла знайомі двері. Саме тут я вперше зустріла Натана й переплутала його з братом. Дістала ключ і засунула його в замкову щілину.

Двері піддалися й відчинилися. Але переступити поріг не змогла. Мене відволікли голоси із сусідньої кімнати. А емоції, які звідти долинали, були немов п’янка тягуча патока.

Я не могла встояти, мені треба було дізнатися, що там відбувається.

— Стій, ти куди? Адже ми майже біля мети, — прошепотів демон.

— Стривай хвилинку. Я тільки одним оком гляну.

Несвідомо я пройшла коридором і зупинилася біля дверей. Я не знаю, чи була вона спочатку відкрита, чи це із чиєїсь волі хтось вирішив мені показати. Але я зупинилася біля щілини дверей, не в силах відірватися від побаченого.

У похмурій кімнати було двоє. Біля дверей до мене спиною стояла Астріт у найтоншому напівпрозорому пеньюарі. Я впізнала її по красивих світлих кучерях, які каскадом спадали на її плечі. Здавалося, вона увійшла до кімнати за пару хвилин до моєї появи.

Навпроти неї сидів Натан у високому кріслі. Він спокійно відкинувся на спину, спостерігаючи за дівчиною. Його біла сорочка була наполовину розстібнута, демонструючи міцні чоловічі груди.

Тяжкий емоційний флер п’янив, але присмак терпкості надавали почуття Натана. Немов у стиглого солодкого плоду була червінка.

— Сподіваюся, ти не проженеш мене, — майже прошепотіла Астріт.

Вона смикнула за пояс тоненького пеньюару, і він, наче пушинка, впав на підлогу. Дівчина була абсолютною голою і ніби досвідчена спокусниця стояла перед архом.

Натан зацікавленим поглядом оглянув дівчину з ніг до голови. Мені важко було зрозуміти, що він відчував, емоції Астріт були яскравішими й заглушали чоловіка.

Вона впевнено наблизилась до нього й встала перед ним на коліна.

Він підвівся з крісла і завмер, наче побачив привида.

Ось тільки цим привидом була Я!

Погляд Натана вловив мою присутність. Його зіниці звузилися, немов у хижака на полюванні. У моїй голові прослизнула лише одна думка.

Бігти!

Я кинулася втікати, але було вже пізно. Натан наздогнав мене буквально за кілька кроків, навпроти його робочого кабінету. Ухвативши за передпліччя.

— Яка приємна зустріч, Еміліє. Якби я знав, що ти прийдеш до мене, то залишив би пару вільних хвилин. У таких справах сюрпризи не завжди доречні.

Від нахабства перехопило мову.

— Не лести собі. Ти останнє, що могло змусити мене піднятися серед ночі, — зло прошепотіла й спробувала вирвати руку, але він ще міцніше стиснув її.

— І що ти робила на порозі моєї кімнати? Знов заблукала?

— Не твоя справа, — нарешті мені вдалося вирвати руку, але я ледве не впала й подалася назад.

Спиною штовхнула двері його кабінету, вони рипнули й з легкістю відчинилися.

Його зухвалий погляд став серйозним, і в повітрі повіяло небезпекою.

— Що ти шукала в моєму кабінеті? — зло вимовив.

— Нічого. Двері вже були відчинені, — невміло збрехала.

— Були відкриті до того, як ти туди увійшла?

Він ступив уперед.

— Я не заходила до кабінету. І нічого не чіпала.

— Я можу силою змусити тебе казати правду.

Немов величезний звір нависав наді мною, готовий будь-якої хвилини розірвати на дрібні шматки.

— Я кажу правду. Так! Я відчинила двері, але всередину не заходила.

Він обхопив мене за підборіддя, змушуючи витягнутися, як струна. Щоб дивитися йому в очі, мені довелося стати навшпиньки.

Серце билося в нестямі. Я розуміла, що він може з легкістю сломати мені шию і сховати в тумані. Адже мене навіть шукати не будуть. Назвуть втікачкою і викинуть на пошматування вовкам.

— Що ж тебе від зупинило?

Його божевільні від гніву очі пропалювали в мені дірки.

— Я відчула вас.

Він кілька хвилин дивився на мене, немов вирішуючи. А потім промовив:

— І в цьому твоя проблема. Але не хвилюйся, я про неї подбаю, колючко.

Натан відпустив мене, але не встигла я видихнути, як різкий біль обпік мої зап’ястя. Боліло так, ніби мене різали гострими шибками.

А на довершення до всього шкіра почала сяяти, наче від палючих браслетів. З кожною миттю біль наростав, і, не витримавши його натиску, я провалилася в безпам’ятство.

***

Натан

Спочатку хотів кинути напівкровку в коридорі. Лежала б до ранку, нехай охорона їй займається. Але потім передумав.