Розділ 2 (3)

***

Я стояла біля дверей зі слідами звірячих пазурів. Вдивлялася в ручку, не ризикуючи увійти в середину. Страху додавали події цієї ночі. А якщо собаки Аремея накинуться на мене й розірвуть? Якщо слова Натана правдиві, це може бути поганою ідеєю.

Зробивши глибокий вдих, я пішла назустріч страху й ввійшла до кімнати.

Мене зустріла звична темрява. Цього разу до мене не вийшли чотирилапі демони.

— Доброго дня, Аремею. Це Емілія, ваша наречена. Сьогодні хороша погода, і я подумала, що ми могли б разом прогулятися?

Гробова тиша служила мені відповіддю. Я зачекала п’ять хвилин і додала:

— Мабуть, вас тут немає. Зайду іншим часом.

І в цей момент щось важке ковзнуло по підлозі й врізалося в мій туфель. На підлозі виявився металевий ключ із фігурною головкою.

— Дякую, але навіщо він мені?

І знову лише мовчання.

Я покрутила в руках ключ, засунула його в кишеню сукні й вийшла в коридор. Варто було зачинити двері, як я здригнулася від знайомого погляду.

— Що ти там робила? — по-господарськи спитав Натан.

Темний стояв біля дверей і наче чекав мого повернення.

— Нічого такого, щоб торкалося особисто вас.

— Мене стосується все, що відбувається в цьому будинку. Ще раз питаю — що ти там робила?

— Спілкувалася з майбутнім подружжям.

У його емоціях прослизнула нотка ревнощів. Тут же змінюючись недовірою та глузуванням.

— І що він міг тобі розповісти?

— Некультурно влізати в чужі справи. Ви можете самі запитати в нього.

Зрештою, я не брехала. Я справді намагалася поговорити з Аремеєм.

— Я не розмовляю з братом уже понад десять років.

— Чому? — здивувалася я.

— У нас було деяке непорозуміння… — його погляд змінився, став грайливий із хитринкою. — Мені здається, ми не з того почали, Еміліє. Пропоную виправити ситуацію. Я був трохи не правий, визнаю. І нам потрібно порозумітися. Адже ми скоро станемо однією родиною.

Він улесливо посміхнувся. Я повірила б у його красномовство, якби не дар.

— Згодна, нам доведеться співіснувати разом, — холодно промовила.

— Я хотів би зробити тобі… Можна я звертатимусь до тебе на «ти»? Я хотів би зробити тобі невеликий презент.

Він витяг із кишені довгасту коробку, обтягнуту червоним оксамитом. Відкрив кришку, всередині якої виявився величезний кулон у вигляді серця, посипаного коштовними рубінами.

Від побаченого захопило дух, і на мить я навіть захотіла його вдягнути.

Але лише на мить.

— Я не можу прийняти цей подарунок.

— Чому?

Дар уловив нотки роздратування. Такі самі нотки звучали, коли я вкусила його замість поцілунку.

— Неправильно робити подарунки мені, а не своїй нареченій.

У блакиті очей прослизнув диявольський блиск.

— Дурниці. Я звик робити приємні подарунки тим, від кого очікую приємність у відповідь. Впевнений, ми на поцілунках не зупинимося, колючко.

Від обурення я не змогла втриматись. Замахнулася, щоб дати йому ляпас, але він чіпко перехопив мою руку.

Місце єднання рук пройняло темною силою, і по венам розтікся нестримний потік енергії. Він ніби зчитував мене, шукаючи слабких місць.

— Ось у чому твій секрет… Маленька чуттєва відьма. І як тобі живеться, знаючи, що я відчуваю?

Він здогадався про мій дар!

— Як у голові найбільшого самозакоханого нарциса. Мене не підкупити подарунками. Я бачу наскрізь усі твої мотиви.

— І який мій головний мотив? Що мені потрібно від тебе, Еміліє? — вимовив із натиском.

Кров била у віскі, і кожне слово могло стати кроком у прірву.

У цей момент сильний удар об стіну змусив нас стрепенутися. Звук був такої сили, наче з кімнати Аремея хотів вирватися великий звір.

Натан відпустив руку, відсунув мене убік, закриваючи своїм тілом від небезпеки. Над долонею арха засяяли магічні вогні, наче він готувався вступити в бій.

Погрозливий звук повторився ще раз і… затих. Здавалося, ми стояли в очікуванні вічність, але монстр із кімнати так і не ризикнув вступити в бій.