Розділ 1 (5)

Натан щось хотів додати, але в розмову вклинилася Зоя Шерман.

— Еміліє, цей рудоволосий гульвіса — мій двоюрідний племінник Ральф Ніколсон. — Хлопець чемно кивнув головою. — Він підбурювач і найкращий друг Натана. Не звертайте увагу на їхнє бажання втягнути вас у скандал. Вони постійно так розважаються.

Ральф усміхнувся, підтверджуючи слова свекрухи.

Двері відчинилися, і в кімнату ввійшла ще одна жінка. Їй було за сорок, і вона носила дивовижний одяг із безлічі стрічок, кітиц та оберегів. На голові в неї була пов’язка зі шкіри змії, а на руках із десяток браслетів.

— Баронеса Ван дель Орлін, проходьте. Ми вас уже зачекалися.

— Вибачте, це не моя провина. Мій покійний чоловік вирішив прочитати мені лекцію про розтрати, — вона розгорнула серветку й поклала собі на коліна. — Ви ж пам’ятаєте, який він нудний у фінансових питаннях? Скаржиться, що я пускаю гроші на вітер. При тому, що це він мало не розорив нас грою в карти.

У цей момент склянка з водою перекинулася на стіл. Біла тканина потемніла від вологи, а потім рідина набула червоного забарвлення, ніби в келиху була кров.

— Ось бачите! — баронеса вказала на пляму. — Він навіть за столом не дає спокою. Дістає навіть із того світу!

Від побаченого в мене мурашки побігли по шкірі. Про те, що привиди існують, я знала, але ніколи раніше їх не зустрічала.

— Який жах, — сказала Астріт.

Місце біля мене все ще залишалося вільним, хоча було сервіровано для вечері.

— Зараз до нас приєднається ще парочка наших гостей і ми зможемо приступити до трапези.

Пізніше за обідній стіл сів ще один рудоволосий двоюрідний брат — Естер Нікольсон із молодою дружиною. Він був не такий балакучий, як його задерикуватий брат, і більшу частину трапези відмовчувався.

Його худорлява, як сірник, дружина, з величезними запалими очима, майже не відривала погляду від своєї тарілки. Її емоції перебивали навіть самовдоволення Натана. Вона відчувала лютий страх.

Подали першу страву, але стілець біля мене так і залишився порожнім. Аремей не прийшов.

Більшу частину трапези я відмовчувалася, спостерігаючи за присутніми. Астріт та її престаріла компаньйонка розповідала про життя в другій столиці королівства. Зоя була привітною і намагалася втягнути всіх у спільну бесіду. Але гості не поспішали розкривати свої карти.

 Натан із Ральфом перекинулися парою фраз. І сам арх більшу частину обіду просидів у мовчанні, намагаючись зображати зацікавленість розповіддю Астріт.

Десь на середині десерту я не витримала й, пожалівшись на втому після дороги, першою покинула кімнату. Коли я опинилась за дверима, з моїх плечей ніби упала гора. Присутність арха, емоції дружини Естера й порожня балаканина Астріт зводили з розуму.

Я поспішала до своєї кімнати, вдивляючись у туман за вікном. Щось мене турбувало. Білі клуби переміщалися, немов хмари, поки в темряві я не побачила два жовті вогники.

Завмерла.

Це були чиїсь очі. Хтось дивився на мене крізь морок. Я як зачарована стояла, намагаючись розглянути, хто ховається в тумані, поки мого плеча не торкнулася чоловіча рука. Я здригнулася й обернулася. Поруч стояв Натан. Я перевела погляд у вікно, але два жовті вогники зникли.

— Що ти побачила, Еміліє?

Ще раз подивилася у вікно, але нічого окрім туману не можливо було розібрати.

— Нічого. — Підвела голову, щоб подивитися на дівера. — Чим зобов’язана?

— Вирішив загладити провину через ранкове непорозуміння.

Якби в мене не було дару, то я б повірила в його слова.

— Сумніваюся, що ви шкодуєте. Швидше за все, вас дуже потішила ситуація, і ви вирішили продовжити веселощі… Хоча в мене є одне питання. Чому ви назвали мене Люсі?

Його очі заграли блиском, хоч рухи були так само скуті.

— Люсі Штанмайер — світла напівкровка, якою моя сім’я багато років платила за її утримання. Це вона мала приїхати замість вас. Але віспа зробила свою підступну справу, і бідолашна померла до свого повноліття. Якби не моя неуважність до долі брата, я знав би, що йому знайшли нову наречену. Визнаю свою помилку.

На мене немов вилили відро помиїв. Він хотів зло розіграти мене, і якби не помилка з ім’ям, невідомо чим це могло б закінчитися. Але найгірше були не слова, а почуття власної переваги. Йому приносило задоволення знущатися над людьми.

— Ви чудовисько.

Я різко обернулася, демонструючи, що розмова закінчена, і пішла до своєї кімнати.