Розділ 1 (4)

— Він їх убиває? — жахнулася я.

Тіффані нервово замотала головою.

— Усі живі, але… Скоро самі побачите. Він справжній демон.

— А Аремей? Він також такий?

— Ні, що ви. Аремей інший. Він нелюдимий і рідко з’являється на людях. Найчастіше сидить у своїй кімнаті або шастає по околицях міста. До речі, про місто. Пані Шерман попросила передати, щоб ви без супроводу не залишали територію маєтку.

— Чому? Бояться, що я втечу? — не втрималася від іронії.

— Ні, що ви! Навколо міста такий щільний туман, що я тільки по пам’яті знаходжу дорогу. Як тільки Натан вступив у права темного арха, місто накрило щільною пеленою. У напівтемряві не безпечно.

— У вас промишляють розбійники?

Вона злодійкувато озирнулася, ніби перевіряла, чи не підслуховує хтось нашу розмову. За допомогою дару я вирішила розбовтати служницю. Легенько торкнулася її своїми чарами, роблячи відвертішою.

— У темряві блукає монстр. Іноді ночами ми чуємо його рик. Бережіть себе, пані Арчер. Не повторіть долю вашої попередниці.

Я здивовано підняла брови.

— Попередниці?

— Ох, дарма я це сказала. Мені не можна про це говорити.

І вона позадкувала назад у пошуках порятунку, але я швидко схопила її за руку.

— Тіффані, ніхто не дізнається про нашу розмову. У Аремея ще були наречені до мене?

Вона кусала губи, з останніх сил утримуючись від бажання розбалакати таємницю.

— Вона померла. Заблукала в тумані за день до шлюбної церемонії, і її знайшло чудовисько.

Від її слів на шкірі дибки встали всі волоски.

— Аремей сумував про втрату?

— Йому все одно. Він уже давно охолонув до всього земного й живе у своєму ілюзорному світі. Прошу, пані Арчере, більше нічого в мене не розпитуйте. Мені й так дістанеться за мою балакучість. Якщо я вам не потрібна, чи можна мені йти?

— Можеш бути вільна, Тіффані, — я відпустила її руку.

Дівчина майже вибігла в коридор, але на мить затрималася у дверях і сказала:

— О сьомій вечора буде офіційна вечеря. Я маю вас підготувати до зустрічі.

— Дякую, що попередила, Тіффані.

***

Не знаю, що мене найбільше лякало в цьому будинку: моторошні легенди, що огортали сімейство Шерман, непроглядний туман за вікном, чи присутність у ньому чудовиська? Я жила далеко від володінь темних архів, але навіть туди доходили історії про це місце.

Тіффані прийшла в призначений час, щоб допомогти мені зібратися. Усі свої речі я надійно сховала від сторонніх очей.

Служниця косилася на мене, явно підозрюючи про природу своєї промовистості, але не ризикнула поставити мені прямі запитання. Вона посадила мене на пуф перед туалетним столиком.

— Давайте я зроблю вам зачіску, як у місцевих модниць? Розпустимо волосся й зав’ємо щипцями об’ємні локони? У мене є валики та накладні пасма. Ми їх затемнимо й зробимо розкішну зачіску.

— Не треба. Буде неправильно, якщо я здаватимуся тим, ким не є.

Дівчина поникла, але нічого не сказала. Вона прибрала моє волосся в скромну зачіску, зібравши невеликий пучок із локонів на маківці.

На обід я одягла просту аквамаринову сукню з ґудзиками, з-під якої виглядав білий комір і манжети.

Хоч Тіффані й намагалася бути стриманою, її скептицизм раз у раз зачіпав мій дар. Але я не готова була змінюватися ні для неї, ні для Аремея, ні для будь-кого з Шерманів.

Із цим бойовим настроєм я спустила до головної їдальні. Вже на підходах до кімнати я почула голосні голоси й моєї впевненості трохи поменшало. А коли лакей галантно відчинив мені двері, я на кілька секунд застигла у дверях.

Величезний стіл був засланий білою скатертиною і сервірований порцеляновим посудом із позолотою. На чолі сиділа Зоя Шерман, яка підвелася, щоб привітати мене.

Тут було понад десяток гостей. Усі жінки виглядали розкішно, на межі вульгарності. Їхні обличчя були прикрашені яскравою помадою, на щоках грав штучний рум’янець. Волосся було завите в локони й підхоплено смарагдовими гребнями, бусинами та стрічками. Довгі локони спадали на відкрите декольте. А їхній одяг ряснів яскравими квітами. Наче я опинилася в оранжереї в травні. Від блиску коштовностей сліпило очі. На їхньому тлі я відчувала себе монахинею, що готується прийняти підстриг.

— Проходь, люба Еміліє. Сідай до мене ближче, — жестом руки вона вказала мені на два вільні стільці.

Навпроти мене розташовувався Натан та його наречена. Тілом побігли мурашки від спогаду про випадковий поцілунок. Почуття провини душило. І як на зло спокусник сидів навпроти й пронизував мене поглядом.

Втім, він також помітив мою присутність. Але, на відміну від мене, у його настрої заграли тони бажання. Ні провини, ні каяття й близько не було.

Типовий чоловік!

— Чому в тебе така темна шкіра? — безцеремонно запитала Астріт.