Розділ 1 (3)

***

Натан

— З тобою щось не так, — зацікавлено відмітив кузен.

Ральф хоч молодший за мене, але вже закінчив фінансовий інститут. Він допомагав із паперовими справами.

— Із чого ти взяв? — недбало кинув, відриваючи погляд від домової книги.

Ральф зараз стояв там, де чверть години тому була світла напівкровка. Крихка, як тростинка, з величезними горіховими очима й суворою зачіскою. Так і захотілося закопатись у її волосся долонею і випробувати її губи на смак. Досі на устах солодкий післясмак чогось забороненого…

— Ось! І зараз! — різко вигукнув родич, вириваючи з коловороту спогадів. — Ти витаєш у хмарах. Хто вона?

— Не розумію, про що ти.

— Нова покоївка?

— Ні.

— Донька лікаря?

— Ні!

— На кухні нова кухарка. Вона, звичайно, повненька, але, може, тебе підкорила своїми формами?

— Будь прокляте світло! Ні, Ральф. Нема нікого.

— А твоя нова наречена? Коли вона приїде?

— Сьогодні, — відповів машинально.

— Ось! — переможно промовив двоюрідний брат. — Все ж таки хтось є.

— Ти так радієш, немов моя мати, яка хоче швидше мене одружити.

Ми вибухнули стриманим сміхом.

— Яка це за рахунком наречена?

Я відкинувся на спинку крісла, взявшись рукою за перенісся.

— Шоста чи сьома. Я вже втомився їх рахувати.

— Нав’язливе бажання скоріше одружити своїх дітей набуває маніакального забарвлення. Тобі не здається? Ти чув, що сьогодні приїде наречена для Аремея?

Ральф ще не знав, що напівкровка вже в замку. І ми навіть встигли з нею близько поспілкуватися.

— Чув, — сухо промовив.

Справи брата були останніми, що мене цікавило. На відміну від невістки, яка викликала заборонений інтерес. Красива мордочка напівкровки й бажання помститися Аремею за все підкидало багато пікантних ідей, як звести рахунки. Від чого зосередитись на паперах було майже неможливо.

— …шкода її. Не хотілося б опинитися на її місці. Світла у володінні темних, ще й поряд з Аремеєм. Бідолаха навіть не уявляє, куди потрапила.

— Гадаєш, Аремей — це найстрашніше, що може з нею статися?

Погляд кузена втратив звичну легкість. Він розумів, про що я говорю.

***

Усі умістилися в одну валізу, яку я поклала на ліжко в моїй кімнаті. У пам’яті відразу відгукнулися хворобливі спогади.

Речей було небагато, але якщо врахувати, з яким поспіхом я їх збирала, диво, що я взагалі щось взяла.

Вчора мені виповнилося вісімнадцять. Це був найщасливіший день у моєму житті. Поки в розпал свята у двері нашого будинку не постукали. Гонець віддав батькові папір. Прочитавши його, він зблід і, стримуючи напад гніву, звелів мені зібрати речі.

Через чверть години я на всій швидкості їхала до маєтку Шерман. Я знала, що ніколи більше не повернуся додому. Від гіркоти усвідомлення нило в серці.

Наш шлюб неминучий, але я сподівалася, що хоча б свій перший день повноліття мені дадуть прожити поряд із рідними людьми.

Але помилилась.

З дитинства мені казали, що я стану дружиною пана Шермана. Я не повинна їсти здоби, щоб не погладшати. Багато читати, щоб підтримувати інтелектуальну бесіду, і бути живим втіленням чесноти та цнотливості.

А ще не забували згадувати, що пан Шерман уберіг нашу родину від руйнування. І він щомісяця висилає гроші на моє утримання.

І чим частіше мені нагадували про це, тим сильніше я цьому противилася. Бавовняні сукні бруднилися в мазут у батьківській стайні, шовкові панчохи рвалися об колючки шипшини. А вчителі іноземних мов із жахом залишали наш маєток після першого заняття.

Моя мати з досадою дивилася на все це й посилала в місто за новою сукнею, панчохами та вчителем.

Батько був поблажливіший, я була його єдиною дочкою. І він завжди заспокоював мене, кажучи, що я не повинна виходити заміж за лорда. А гроші, що він платив нам упродовж десятка років, ми йому якось повернемо.

Як саме, він не уточнював...

— Пані Арчер. Дозвольте увійти? — приємний голос належав дівчині моїх років у білому чепці та форменому одязі служниці. — Мене приставила до вас пані Шерман. Я ваша камеристка, Тіффані.

— Приємно познайомитися.

— Допоможу вам із речами?

Я різко перегородила їй дорогу до валізи.

— Не варто. Я хотіла б зробити це сама. Я взагалі звикла робити все сама... без камеристки.

— Але пані Шерман сказала, що ви маєте першокласне виховання. І ви не можете без допомоги.

Я винувато прикусила нижню губу.

— Жителі півдня в новому будинку завжди самі розпаковують валізи. Це традиція.